Цією зеленою канавою вони просувались може з милю. І хоч мандрівця несли на щиті над собою два чорних воїни, він нічого не бачив з-за щедрих, тугих і довгих (як у комишу) волотей-качалочок.
Ватажок знов заверещав.
Воїни спинились, з розгону ледь не впустивши живу ношу.
Ватажок проверещав щось метальникам ножів. Вони рвонулись уперед із швидкістю гончаків.
Мандрівець, як і чародії, розминаючи ноги, зауважив: "А тікати від них — марна справа. Ні хортів їм не треба, ні коней! Тут щось інше потрібне! Ех, якби їхню пташину мову знати!" Не встигли мандрівець і дідугани розходитись, як за стіною проса почувся дрібний і сильний стукіт барабану.
Ватажок показав мандрівцеві і дідуганам, щоб вони йшли за ним.
І, пританцьовуючи під барабанне калатання, покрокував у проході між достигаючим просом.
І під той стукіт барабану лучники пританцьовували і брязкали тятивами, мов струнами на басі. А щитоносці вторили барабану ударами списів по щитах. Метальники ножів ляскали себе правицями по грудях, а в лівицях потрясали нищівними фігурними ножами.
Знов воїни щільно обступили мандрівця і його супутників, що він тільки розумів по голосних жіночих криках, по собачому гавкоту і кудкудаканню — вони йдуть по селищу.
Враз все замовкло.
Ватажок зайшов за спину мандрівця і натиснув йому на плечі, щоб він став навколішки.
А мандрівець прихопив його руку у такий захват, що негр не міг ні вирватись, ні рухатись.
І разом із чужинцем змушений був стати навколішки.
Воїни певно чекали наказу розступитись. Стояли і переступали з ноги на ногу. Ближні озирались і вирячали очі, але не сміли щось сказати тим, хто нічого не міг бачити.
Нарешті десь попереду почувся злий жіночий голос.
Вояки миттю відскочили від чужинця. І він побачив перед собою на височенній різній лаві дебелу чорну жінку.
Плямиста, багатобарвна сорочка від шиї покривала все тіло — чорне, аж синє, як у сливи-угорки. Але їх не було видно, бо сорочка вся покривала. На голові у вельможної негритянки височіла справжня копиця, зроблена з її кучерявого волосся, яскравого пір'я, якихось неймовірних барвистих квітів і різноколірних хусточок, прив'язаних одна до одної.
Мандрівець вирячився на неї знизу, вона вилупила на нього очі згори.
Таких великих вирлатих очей він потім ніколи не бачив. Навіть у абіссинських та нубійських красунь-куртизанок.
Біля жінки гуртувався справжній натовп. Одне жіноцтво. Всі були оголені згори. А деякі тільки й того одягу мали, що косиця, сплетена з трави і опущена на саме єство.
Жінка насупилась і показала мандрівцеві, щоб він відпустив руку ватажка. Мандрівець миттю виконав наказ. Ватажок ненависно зиркнув на чужинця і зайцем підскочив до огрядної жінки.
"Е! То вона ж їхня цариця! — Тільки зараз странній побачив, що голі дівчата тримають на сворах чотирьох рудих псів з дивними гривами на спині. Обручки на собачих шиях були із щирого кованого злата!
Один могутній здоровило тримав над "царицею" дивну парасольку із білого шовку. Другий здоровило відганяв від неї мух широченним страусовим віялом. Віяло кріпилось на держаку із слонової кості, прикрашеному золотими кільцями.
Ватажок підбіг до "цариці" зігнувшись у попереку, тільки що пикою не орав по землі.
Витяг золотий самородок із торби і поклав до "царського" подолу на ослінчик.
Найстарша гола жінка, вся в золотих перснях, обручках і сергах, взяла з ослінчика золоту грудочку і подала своїй "цариці".
Та уважно золото обдивилась і гнівно насупившись, тицьнула пальцем на мандрівника, ніби кажучи: "Ти чому золото шукав?! Хто тобі дозволив?!" Тоді мандрівець показав на мигах і всім тілом зобразив, як тварина билась із змією. І як потім її вхопив птах. І як він із самостріла золотою кулею поцілив птаха і звільнив тварину.
"Цариця" похитала головою, не повірила. Тоді мандрівець попрохав у неї одну грудочку. "Цариця" дала грудочку своїй дамі, та поклала на ослінчик. З ослінчика золото взяв ватажок загону. І подав чужинцеві.
Грудочка, на жаль, була не кругла, а, скоріше, схожа на іграшку. Він вийняв свинцеву кулю і заклав золоту грудку. Озирнувся на всі боки. І побачив на пальмі пурпурну щурку. Може, і більше сотні кроків було до дерева. Якби круглою свинцевою кулею, або залізним болтом, то не було б про що й говорити! Але ж грудка схожа на грушу…
Він подумки швидко проказав молитву та й пострелив.
Знов щастя було з ним!
Тільки червоно-рубінове пір'я посипалось на всі боки! А гостродзьоба птаха впала просто в пащеку голодній собаці.
Ватажок, низько зігнувшись, вивертав голову до цариці і щось улесливо і гаряче почав говорити їй.
Та подумала, подумала. А всі мовчали.
Тільки було чути, як під солом'яною стріхою круглої хати гуде велетенська оса.
Цариця кивнула головою і ще й рукою махнула. Щось коротко сказала, певно: "Добре! Давайте!" До мандрівця підскочили найбільші щитоносці і почали з чужинця стягати сорочку.
Чужинець заволав, замахав руками: "Стійте! Стійте! Я сам!" Вони, певно таки, зрозуміли його крик і спинились.
Чоловік витяг з-за пазухи поранену тварину і передав чаклунам. За тим розв'язав пояс і зняв сорочку.
Весь здоровенний натовп — і жінки з царицею, і воїни в один голос видихнули:
— Аааа!!!
Бо чужинець виглядав дивно: червономідне обличчя, шия і руки до ліктів теж, а вся шкіра біла, аж блакитна.
На грудях в нього висіла велика ладунка, а на тонкому шкіряному паску через плече з лівого боку під рукою примостилась невеличка пласка торба із добре виробленого венеційського сап'яну.
Мандрівець подивився на торбу, ляснув себе по лобі і видобув із торби рожевий кристал. Завдовжки як кисть руки і в пальців три завтовшки.
Вклонився і простягнув цариці.
Знов їй передали через її "почет".
Цариця покрутила, покрутила перед очима і простягла перед собою: "Що це?" Чужинець показав на язик. Цариця лизнула. І підняла пальця вгору:
"О!" Дала лизнути двом дівчатам, певно, дочкам, а тоді щось крикнула владно. Прибігли враз два стражники, справжні велетні, і принесли козубок із слонової кістки.
Рожевий кристал цариця сховала у козуб і поставила його собі на коліна. Після подарунка цариця вже по-справжньому приязно дивилась на чужинця.