— Так, сеньйорито! Я зараз…
Ряжанка підбіг до дівчини, обережно схопив її під руку. Вона зробила кілька кроків і стала.
— Ой, болить… Я, мабуть, посиджу трохи на східцях… якщо сеньйор не дуже гребує моєю компанією…
— Що ви, що ви, сеньйорито… — пробурмотів Сергій, не спроможний здолати враження від того видіння, що фантастично перетворилось на дійсність. Господи, до чого ж вона схожа на Оксанку!.. Тільки та ще була дитина, а ця…
Він упіймав себе на тому, що уважно розглядає її правильний профіль і стрункі обриси засмаглого тіла. Сором гарячою хвилею залляв йому обличчя.
— Сеньйор випадково не поет?
Сергій ще дужче зашарівся.
— Чого вам так здалося? — не зовсім увічливо буркнув Ряжанка.
— Ну, не божевільний же?
— От тобі й маєш, — розгубився й заблимав очима Сергій. — 3 чого це ви, сеньйорито?..
— З того, що п'ять хвилин тому сеньйор розмовляв сам із собою. А так роблять лише поети та божевільні! — Дзвіночком залилась дівчина. — Ну, сеньйоре, не ображайтесь на мене, я пожартувала. Я навмисне не згадала закоханих. А ви, очевидно, і є закоханий. Вгадала? — Й дзвіночок знову затріпотів, грайливо, безтурботно.
Ряжанка переступав з ноги на ногу, не знаючи, що відповісти. Почував себе незручно з цією красунею в дорогому купальнику. А вона помічала це й продовжувала грати.
— Якщо сеньйор не гребує мною, я дозволяю йому сісти поряд.
Сергій підкорився, обережно примостившись на кам’яній сходинці. Потім йому здалося, що сидить непристойно близько під цього напівреального створіння, й непомітно відсунувся, поклавши руки на коліна. І раптом із жахом помітив, які вони великі й зашкарублі, з куцими, не геть-то чистими нігтями — й мерщій сховав їх за спину.
…Схаменувся лише тоді, коли крізь гуркіт трамваїв та гомін вулиці долинули удари годинника. Дванадцять! Спізнився…
Він нашвидку вибачився перед дівчиною, що не може провести її до таксі, й чимдуж дременув угору. Довго шукав телефону, а коли нарешті знайшов будку, той самий далекий годинник сповістив, що минуло ще півгодини.
— Алло! Мені потрібен Горбатюк!
З трубки пролунав мелодійний жіночий голос:
— Сеньйора Леона немає. В нас сієста зараз.
— А, ч-чорт! — Сергій вилаявся вголос.
Але нічого не вдієш. Сам винен. Залицяльник!..
Сієста — обідня перерва, й триває вона у тропіках кілька годин, аж поки сонце не нахилиться до вечірнього пруга й не стане трохи прохолодніше.
Ряжанка навмання подався вздовж розкішних вітрин. Майже біля центральної площі його увагу привернула вивісочка: "Даю довідки про все, що вас цікавить у нашому місті". Сергій витяг з кишені зібганий банкнот і просунув у вийняту шибочку.
— Прошу вас, мені потрібна адреса…
— До ваших послуг, сеньйоре. Моя фірма забезпечує клієнтів будь-якою довідкою!
Й рука з напівмороку взяла банкнот.
— Яку б ви адресу хотіли мати?
— Рад… радянського посольства! — випалив Сергій. Рука за вікном на мить застигла, але банкнот стисла ще конвульсивніше.
— На жаль, не можу вам дати… здачі.
— Не треба здачі! — зозла крикнув Сергій людині-невидимці.
Посольство виявилося зовсім поряд. Сергій кілька разів пройшов повз кам’яну огорожу, за якою блищали пришторені вікна. Двічі за шторою хтось промайнув, але знадвору не видно було навіть хто то: чоловік чи жінка.
Ряжанка перейшов на той бік вулиці лише тоді, коли вартовий поліціянт звернув на нього увагу.
Хто то, цікаво, був за ширмою? І як він зустріне сьогодні його, Сергія? Чи знайдеться в нього добре слово для бідолахи емігранта, чи, може, покличе отого вартового, щоб витурив за браму? Взяти б і зайти оце… Тільки ні, треба вже почекати. Ось Левко позичить грошей, обіцяв же вчора ввечері, тоді й…
Десь близько третьої Сергій знову подзвонив.
— Сеньйора Леона ще немає.
Через годину — те саме.
О п'ятій секретарка запитала:
— Як ваше прізвище, сеньйоре?
І, почувши, відповіла:
— Сеньйор Леон щойно був і терміново поїхав кудись у справах… Куди? Не сказав.
Так щогодини набирав Сергій уже завчений напам'ять номер і щоразу стереотипно звучало: немає, не приїхав, не було ще, ні, не дзвонив. Після дев'ятої телефон перестав відповідати, й Сергій у пригніченому настрої почвалав до свого дешевого готелю. Але що там робити? Спати рано…
Й він знову звернув до океану. Сонце давно зайшло, на обрії переморгувались морзянкою два кораблі. З суходолу дув легенький вітерець. "Туди, на захід", — подумав Ряжанка й мало не вкляк від несподіванки.
На тому самому місці, що й удень, сиділа дівчина із золотавою короною коси. Сергій міг би заприсягтися, що вона сидить тут від самого ранку, коли б на ній не темна сукня, а поряд, замість пляжної торбинки, — кокетлива сумочка.
— Сеньйор здивований?
— Як ваша нога? — ніяково запитав Сергій, щоб не мовчати.
— Спасибі. Завдяки вашій допомозі… — лукаво засміялась вона.
— Пробачте. Але я інакше не міг зробити. Вершилась… доля мого життя, — хтозна-навіщо вибачався Сергій.
— Отак? Тоді я вам пробачаю.
Вона тільки тепер підвелася й подивилась йому у вічі.
— А нога — то дрібниця. Вдома тугенько перетягла бинтом, потримала в холодній воді, й розійшлося.
Дівчина знову засміялась, аж його в жар кинуло.
— Тож нехай лицарське серце сеньйора не крається.
Сергій не зводив з неї очей.
— Ви завжди… така?
Вона звела брівки:
— А саме?
— …колюча.
— На те є причина.
Сергій відчував безглуздість своїх дурних запитань, але якийсь лихий штрикав його попід ребра.
— І з усіма?
Цього разу сміх її задзвенів зовсім кокетко:
— Сеньйор стає дещо агресивним… Чи це не від темряви почали в нього прорізатись пазури?
Якась гемонська сила тягла Сергія до цієї дівчини. Такого він ще не відчував ніколи. Хіба що в дитинстві… до Оксанки. Але то було так давно, що вже й забулося. Зблякло разом Із дитячими спогадами. А тут…
Дівчина здавалась йому неземним створінням, породжуючи в душі тремку радість і забобонний страх. Сергієві здавалось — варто доторкнутися до нього шкарубкою рукою — й воно зникне як мара, як місячне видіння.
Дівчина малесенькими черевичками ступила на пісок, і Сергій повільно поплентався за нею. Він підсвідомо відчував, що робить не те: що йому зараз аж ніяк не випадає розмінюватися; що від завтра починається нове в його житті й він мусить не зв'язувати себе ні з чим, що нагадувало б про минуле, яке кінчається сьогодні. Усе це він розумів, але не мав волі прибрати серце до рук.