Одного разу після вечері завітав старий знайомий: "брат" Даниїл. Він поздоровкався й прослизнув у другу кімнату. Через день чи два з'явився знову. А потім почав навідуватись щовечора.
Сергія пересмикнуло. "Невже ходить за мною назирці?" Одного разу так і бовкнув:
— Чи не по мою душу, бува, пороги оббиваєте?
Брат Даниїл відповів, сумно посміхнувшись:
— Тут моя дочка живе.
Ряжанка розгубився. Але сказане слово — як горобець: вилетить з рукава — шукай вітра в полі. Сергій відчув, що червоніє по самі вуха, й ще дужче нітився. Спробував повернути все на жарт, але й з того нічого путнього не вийшло. Навіть навпаки.
Раптом йому захотілося подрочитися з "братом" Даниїлом. Недовго думавши, він бовкнув, з удаваним сумом похитавши головою:
— Я не вірю в бога.
Така зухвалість аніскільки не здивувала того.
— Ну що ж, усяк живе, як йому совість велить. А ви думали, збираюся вам проповідь читати? — Й знову блідо всміхнувся.
А Сергієві було не до жартів. Цей сектант угадує його думки. Проте таке відкриття, яке раніше завжди виводило Ряжанку з рівноваги, тепер не дуже бентежило. Було трохи сумно — й годі. Зникло те відчуття, яке часом так гнітило його, ніби він стоїть голий серед одягнених.
— Я вам ось що скажу. Коли господь сотворив Адама і Єву, то ходили вони нагі й не стидалися наготи своєї. Бо не було від кого…
Сергій злякано глянув на брата Даниїла. Але той посміхнувся й продовжив далі:
— Це я про "христосиків". Про отих, що на Висілках, що називають себе "дітьми божими"…
А-а, он він про що!.. Сергій полегшено відітхнув.
— У святому писанії сказано: "І бил грєх великий на землі, і нізверже господь бог на глави грішні вогонь і сіру". Отак буде й тепер. Гріх великий на землі розвівся. Це нам так не минеться.
Сергій мляво зауважив:
— Я в ці дурниці не вірю.
Даниїл помітно пожвавився:
— Любий ви мій! Хіба ви думаєте, що ми — діти маленькі? Біблія — це дужа сила! В ній пророчествої Там сказано, що настане кінець світу — і настане. Ось побачите! Армагеддон! Ви чули таке слово?
Сергій стомлено махнув рукою. Але відчував, що таким помахом не одбудеться. Брат узявся за нього міцно.
— Ну, чув… Та що з того?
— Армагеддон уже близько, от що! Людина переплюнула саму себе. Тепер хоче доплюнути до бога. А бог цього не допустить.
— То що, бог знову влаштує Содом і Гоморру?
Даниїл здивувався:
— Нащо? Людина вб'є сама себе.
— Харакірі?
Старий насупився.
— Я не знаю, що то таке, хаки… хари… Нащо? Бомба! Нуклярна бомба! Й ракети, о! Людина сама себе стребить! До ноги! Дотла!.. І розверзеться небо, й протрублять труби єріхонські, І буде страшний суд!..
Ряжанці раптом захотілось ударити цього екзальтованого єлейника. Стало гидко, що опинивсь у одній упряжці з ним… А власне, яка між ними різниця? Аніякої.
Цей божевільний фанатик мріє про термоядерний армагеддон, а він, Сергій Ряжанка, сприяє цьому. Невже його обдурили? Невже воднева зброя потрібна не йому, не таким самим людям, як він, а "братам" даниїлам? Що ж це робиться на білому світі? Хіба таки люди настільки посліпай, що не бачать, куди йдуть?
— І ви радієте?
Брат Даниїл дивився на нього виряченими очима. В них мерехтіли страх і надія.
— То буде найсправедливіший суд. Да вострепещуть грішники!
Старий устав і загрозливо підніс угору вказівний палець.
Сергій більше не міг витримати.
— Геть!.. Геть звідси!
Брат Даниїл позадкував і перекинув табурета. На гамір убіг господар дому.
— Ади, чи ви ся ту не побили?
Ряжанка тільки тепер згадав, що не в себе вдома. Він кинувся до дверей і притьмом вискочив у двір, де в машині мирно хропів Буено. Сів на приступку й сидів доти, поки "брат" не рипнув дверима й не зник за тином. Потім ліг на купі хмизу.
Двері знову рипнули. Підійшов Чіп.
— П-с-с… А я думав, ви ся побили! Ади, перепудився? Та ви, пане, не дуже теє… Тесть у мене трохи теє… ну… штунда. З нами так нічо, а як тільки нового чоловіка здибає, так до нього й… А так він файний вуйко, нікому ніц.
— Послухайте, Миколо. А ви хочете, щоб війна була?
Сергій навмисне витяг сигарету й клацнув запальничкою, щоб бачити обличчя співбесідника.
— Я? — на обличчі був подив. — А нащо вона мені?
— Щоб Радянську владу знищити.
Голос Миколи Чопа пролунав з недовірою:
— Совіцьку?
Він трохи помовчав.
— А що вона мені злого?..
Сергій затягся сигаретою.
— То ви, може, хочете повернутись туди?
Запала мовчанка.
— Та ні. Що би-м там робив? Я тут народивси… То нянько покійні, ще як молоді були, сюди приїхали… А я вже тутечки…
Знову мовчанка.
— Там колгоспи. Всі під одною опанчею сплять.
— То вигадки, Миколо!
— Мо’, й вигадки. Але мені й ту файно. У селі-м перший ґазда. В мене найліпша хата. Бачили-сте таку ще де? — в голосі Чопа бриніла гордість. — І бичків пару маю, і дві корови, й огира. Файний кінь, ге?
Сергій не відповів.
— А ґрунту скільки заорав? Коли б оце нянько живі були та побачили все оте…
Він теж вийняв люльку, набив самосадом і припалив од Сергієвої сигарети.
— В нас — демократія! Хто не лайдак, той і ґазда. От ще трохи, виплачу всі про?центи — і все моє буде, геть усеньке!
— Які… про?центи?
— Ну, тамті… кредити я брав.
— Скільки ж вам лишилось виплачувати?
— Двайцять і п'єть.
Микола Чіп гордовито оглянув своє обійстя.
— Ту я сам собі-м пан. Що хочу, те й роблю. Не те що тамті колгоспники. Моє ґаздівство — моє панство. Так і в газетах писано. Сам читав, купував у місті.
Він ліг поряд на хмизу.
— Ото сплачу все, а тоді…
— Що?
— Поставлю млин.
— Млин? Навіщо?
— Бігме, мірчук братиму. А тоді, мо', й маслобійню… А що хіба?
Сергієві було приємно дратувати цього самовпевненого хазяйчика.
— То все, Миколо, журавель у небі.
Чіп не зразу второпав. Потім заворушився, й клеч під ним затріщав.
— А чо журавель? Я про?центи плачу справно? Ге? Ніби я ще не міцний? Бігме, скосимо збіжжя, виламаємо кукурудзу — то й будуть гроші.
— Може не вродити.
— Слава Йсу, врожай файний має бути. От їдьмо подивітси, яка в мене у видолку пшеничка!
Микола Чіп розповідав ще щось, креслив плани на майбутнє, міркував, скільки виручить цього року за збіжжя, скільки лишиться йому, але Сергій уже не слухав. Очі стулялись, немов повіки хто змастив тягучким клеєм. Та раптом він нашорошив вуха. Що сказав Микола?