Він припалив сигарету від каганця й вийшов. Вогник блимнув і погас, але Сергій не встав, щоб засвітити знову. Збудження, яке охопило його щойно, раптом змінилось цілковитою байдужістю. А й справді, чого сікатися до людей із дурними запитаннями? Вони нічого не знають. Або ж прикидаються.
Ряжанка встав і почовгав надвір. Біля вогнища сидів Хесус із рушницею на колінах. Поруч розляглись Хорхе та Буено. Угледівши Сергія, водій підвівся й повільно відійшов геть. Ряжанка підсів до вогню й раптом упритул запитав Хорхе:
— Ти, мучачо, знаєш, що ми тут шукаємо?
— Знаю, сеньйоре. Золото інків.
Скосовані очі Хорхе дивились у полум'я.
— Це тобі Буено сказав?
Хорхе підвів очі.
— Ні, сеньйоре. Я й сам знаю. Тут усі шукають золото інків.
— І ти теж? — Хорхе завагався.
— Ні, сеньйоре.
— Чому?
— Воно зачароване. Його гірські духи заховали глибоко під землею.
— А ти хрещений, мучачо?
— Я? — Хорхе здивовано глипнув очима. — Я католик.
— А в поганських духів віриш?
Хорхе відповів не зразу.
— Хто його знає. Старі люди кажуть…
— То ти не хочеш знайти золото інків?
— Ні, сеньйоре.
— А навіщо ти найнявся сюди на роботу?
— Я хочу заробити грошей і вивчитись на шофера. Хочу стати письменним, як Буено. Вже третій рік ходжу з тими, що скарби шукають.
Сергій повернувся до Хесуса.
— А ти що скажеш?
Старий індіянин дрібно закліпав, підшморгнув довгим горбуватим носом і стенув плечима:
— Ми люди темні, сеньйоре. Хай молодші скажуть.
Розв'язав капшучок, почеплений на шиї, витяг кілька листочків коки, похитав головою, що в капшучку мало залишається, тяжко зітхнув, поклав на зуби й заходився зосереджено жувати, не звертаючи більше на Сергія жодної уваги.
Ряжанка почовгав до свого намету. Ото так, га? Ніхто нічого не відає, ніхто нічого не хоче знати. Так воно в світі й робиться. Знайдуть хитріші дурніших за себе і їхніми руками роблять брудну справу.
Падлючний усе-таки світ! Якби й справді був бог всесильний, всемогутній, усезнаючий, — він би такого світу не створював. Він би передбачив, куди все повернеться…
Того вечора Сергій дістав пляшку аргентінського рому й висмоктав усю до дна. А вранці, на подив усім, раптом дав команду зніматися й вирушати далі, на плоскогір'я Альтіплано.
Перехід тривав п'ять днів. Проби порід колектори брали на ходу, не зупиняючись для їхньої обробки, а карти складали при каганці. Надвечір шостого дня, як і передбачав Матвій Коляда, підійшли до чималого села. Тут жили українські колоністи. Село так і називалось: Мала Українка.
— Завернемо до земляків, шефе? Може, вареників із сметаною перепаде. Остогидли вже ці консерви. Там і вдовички гарні є. Колись бував…
Коляда лукаво підморгнув.
Лихий його знає. В село — то й у село. Все одно десь треба таборитись.
Матвій завернув караван у видолок, де лежала Мала Українка. А довкола, наскільки око сягало, широчів степ, рівний, мов таця, густо порослий чагарями, травою та велетенськими кактусами. Видно, до цих земель ще не добрався плуг колоністів. Ниви зеленіли ген там, по той бік села, а тут недоторканим лишилося царство шакалів та коршунів. Однак, незважаючи на близькість екватора, клімат був помірним, наче десь у Центральній Європі. Давали себе відчути дві з половиною тисячі метрів над рівнем моря.
Коли машина вкотилася в село, серце Сергія болісно стислось. Хати, справжні українські, з очеретяними стріхами… Біленькі, підведені, з розмальованими віконницями. І вишні, вишні!..
Сергій похапцем запалив сигарету. Руки тремтіли. На дорозі, в пилюці, хлопчаки в штанцях на одній підтяжці гралися в квача. Назустріч здіймала куряву ряба череда. Буено зупинив джипа під тином, щоб дати худобі пройти. На перелазі з'явився дід у вишиваній плоскінній сорочці.
— Добрий вечір, діду! — всміхнувся до нього Коляда.
— Здоров був, синку, — здивовано відповів дід і підкрутив вуса. — Земляки, еге?
— Земляки, діду.
— А куди путь держите?
— Заночувати хочемо в селі вашому.
— Атож. Так заїжджайте у двір.
— Е, діду, нас багато, не вмістимось. Хата мала.
— То до Панька, до сусіди ще можна. Й до Грицька Тетерука. В нього просторо. Ось я зараз побіжу.
Дід розчинив ворота, щоб уїжджали, а сам почовгикав до сусіди, кинувши вже з вулиці:
— Агов, Марто, а стрічай лишень земляків!
Забравши з череди корову, баба Марта повела прибульців до хати. Крізь маленькі віконця вливалося вже мало світла — щойно почало смеркати, але Сергій розгледів і велику піч, і лаву, і піл, і столик із схрещеними ногами, й два образи на покуті, навіть пожовклий літографічний портрет Тараса Шевченка в саморобних рамцях, запнутих вишиваним рушником.
Дід Митро Гомін цілком виправдав своє прізвище. Він без угаву гомонів, розпитував, розповідав, особливо коли хильнув другу чарку рому, який Сергій поставив на стіл. Зате баба Марта не відзначалась балакучістю. Єдина фраза, яку вона ввесь час повторювала, була:
— Їжте, аби-сте мені здорові.
Й раз у раз досипала з макітри чорних вареників із сиром.
— А що, діду, нема де змолоти білого борошна?
— А нема, синку, нема. Лихо. Млин од нас верстов за триста. Тремо на жорнах.
Коляда розпитував і розпитував, неначе ніколи й не бував у цьому селі, а Сергій мовчав.
— А село ж ваше велике?
— Та хатів зо сто набереться.
— І школа є?
— Де вона взялася? Колись, правда, була. Пріська, покійного Чопа Андрія дочка, вчителювала. А тоді в неї балачку одібрало, так ото вже й нема. Та-а, аби хліб, і без грамоти поїмо.
— А хліб же є?
— Та оце вродило, так є. А то було хоч сядь та й плач. То дощі змили, то вигоріло. А це вродило, так їмо, слава богу.
Дід Гомін охоче розповідав про односельців, про те, хто з них добрий хазяїн, хто невдаха, потім заходився сам розпитувати, що робиться на білому світі, хто з ким воює, чи не піднімає знову голову німець, особливо цікавився вістями з України. Газети в село потрапляють рідко, і ті здебільшого іспанською мовою, а тут по-іспанському мало хто розмовляє, та й то абияк. Сергій не дуже уважно стежив за розмовою. Його аж сіпало поспитати в старого Гомона про те, що мордувало йому душу вже котрий день. Й він таки обізвався:
— Діду, а нащо ви живете на світі?