Тим часом Магарбал, вислухавши пісню Герзет, усміхався солодко у передчутті тієї хвилини, коли чудова єгиптянка заспіває сю пісню і йому. Раптом почув оклик вартового, і його солодкий усміх перейшов у насмішку, яка гарне ще лице азіата викривляла у пику сатира. Він швидко зійшов східцями на палубу, звідкіля саме бігли всі моряки нагору. Дарма гукав на них Магарбал здалека. Вони спішили, щоб побачити ще перед заходом сонця береги Кіпру. Коли, одначе, суворе лице корабельника появилося між ними, вони згуртувалися й пішли ловити пеласгійця. Лови на людей були їх звичайним ділом, а сим разом не треба було й побоюватися, що здобич буде боронитись. Він не сподівався нападу, тож хоча би навіть і знайшов собі ножаку або дрючок, не зміг би пошкодити юрбі напасників.
Азіатські дівчата почули, про що йде річ, бо добре знали фінікійську мову. І вмить зрозуміли, що ув'язнення їх володаря — се для них горе, хто знає, чи не більше самої неволі. Замість веселого, привітного чи байдужого Ксанта став би їх володарем жорстокий, загонистий, нахабний азіат, а з його рук, наче товарина, пішли би вони на поталу кіпрійсь-ким селюхам. Селюхи за рік-два виссуть з невільниць всю красу, принаду, молодість, а там і викинуть з кімнат до челядної між смердючих рабів носити воду та землю до винниць. Тому, знаючи се, кинулися дівчата остерегти Ксанта перед небезпекою. Та, на жаль, їх наміри збагнув проворний купець-корабельник і наказав затримати їх. Двоє моряків з нагаями стало на сторожі біля гурту наляканих красунь. Одночасно натовп, якихось двадцять фінікійців, підходив нишком до задніх східців. Ось вони вже й перед ними та перед темним отвором кімнати керманича.
Перший азіат з зашморгом у руці почав поволі спинатися на східці, коли раптом заверещав нелюдським голосом і з глухим стуком покотився під ноги Магарбала. Він вертівся, наче притоптаний хробак, і обома руками притискав розпорений списом живіт, з якого випливали кишки та бухала чорна кров.
А в сю мить з-під східців, з темного отвору керманичевої кімнати, вилізло чудовисько. Спершу показалися вістря двох списів. Одно було блискуче, чисте, з другого стікала кров пробитого моряка. За вістрями висунувся, наче велетенська черепаха, щит, а над ним три китиці шолома, з-під якого грізно дивились очі Евмахоса.
Враз подалися фінікійці, їх пройняв переляк, а тривога впала на темні лиця блідим відтінком смерті.
Евмахос випрямився на весь зріст і, взявши один спис в ліву руку, підняв правою рукою другий вгору й засміявся. Дивно відбивався сей голосний регіт від кректання та харчання конаючого моряка. Здавалося, що вбитий береться піднімати на глум убивцю.
— Ти прорахувався, крамарю! — говорив Ксант. — В Єгипті навіть ті, що не знають мови фінікійців, розуміють їх підлі замисли. Небесні боги гидують ними і покарають їх руками вибранців. Недарма обіцяв я їм десятину майна. Тепер ось додаю до сього четвертину твого.
Магарбал хотів відповісти і виторгувати бодай мир та прощення. Виявилося, одначе, що він і в сьому прорахувався, бо з останніми словами Евмахос кинув спис, вгородивши його в тіло найближчого ворога. Вслід за сим з чорного отвору кормової кімнати вилізло ще десять таких самих потвор. Засвистіли списи, й ні один не пролетів даремно. Бо чим була ся боротьба на гладкій білій палубі корабля проти важких боїв з хетійцями серед пісків пустині?
Крики, зойки, загальна втечаї Моряки ховалися поміж гребцями, які були вельми раді з погрому немилосердних володарів і копали їх ногами та викидали назад на палубу. Деякі бігли на поміст між дівчат, а сі з вереском ховалися по кутках, щоб і їх не влучив де в пітьмі якийсь навмання кинутий спис. Інші бралися до зброї... Та все те було даремно! Згинули всі, а останнім упав Магарбал, який сховався на носі корабля.
Один тільки керманич зостався живим. Він поклявся довести наву до берегів Пеласгії і то якраз навпроти мікенської скали.
Коли на небо зійшов місяць, оглянувся Ксант за другим кораблем. Не міг його, одначе, побачити у темряві й тому звелів запалити в'язку смолоскипів на шпилі щогли... І ось далеко у південній стороні заблимало незабаром таке саме червонясте світло, а опівночі обидві нави зустрілися. Першим, що побачили очі пеласгійців, був труп Регаба, а першим словом, яке почули, було поздоровлення Лазія:
— Привіт, переможцю Рамзеса! Страшно крихкі кості у сих крамарів. Аж дивно мені, чому його святість не потрощить їх зразу. Двісті пеласгійців та тисяча єгипетських водоносів було б аж надто для сього.
У тіні мікенської скали збудували захожі з Фінікії та Єгипту майстри нову домівку для багатого купця з Себенніту, який купив собі у короля на се право. Справді купець був вельми схожий на пеласгійця, але золото та дівчата-азіатки були зовсім справжні. Тому король і не допитувався про минуле купця, а радів, що здобутими дарунками наповнить опустілу скарбницю. Купець на ім'я Евмахос піддав йому ще й гадку, щоб без великої небезпеки, повстанням, з Пеласгії позбутися кретійських ратників. Він сам брався навіть згуртувати довкола мікенського короля всіх наємни-ків, які мали невдовзі вертатись з Єгипту. Не дивно, отже, Що Евмахос став першим другом короля.
Величавий був дім Евмахоса. Зелені, червоні, сині та жовті стовпи, одвірки, стіни та ворітниці були оздоблені різьбою, фігурками, малюнками, а тут і там блищали навіть полірований спіж або мідь. По двору в нього ходило чимало рабів та невільниць, а на гнойовищі роїлося від товстих баранів та широкорогих волів і корів. Собаки стерегли хату, а новий поріг швидко вигладили постоли гостей, посланців та приїжджих купців з Крети, Кітери, Евбої, Йонії, Карії, а навіть і з далекої Дарданії.
Росло майно, значення Евмахоса, одначе найкращим самоцвітом його щастя була й зосталась Герзет. Всупереч звичаєві Єгипту, вона засіла при огнищі Евмахоса, як жрекиня при жертовнику, а коли надходили на неї спомини розгульного життя Пібаста, казала собі: "Не шукай щастя у багатьох, бо даєш його тільки одному!"
1921
--— КІНЕЦЬ —--