— На Амона! — аж скрикнув фараон, а його викривлене лице знову набрало звичайного гордовитого виразу. — На Амонаї Віднині, Горсутене, ти стаєш моїм першим дорадником! У тобі є мудрість Птага, хитрощі вужа, а красномовність Тота!
У ВЛАДІ ПРОТЕЯ
Коли творці будували світ, вони спершу розлили аж до найдальших окраїн усього, що існує, океан — безмежний простір валів-хвиль, піни, глибин та мілин. І дали йому мову — той тихий, приємний гомін води, об яку вдаряє легіт. Посеред сього простору поклали землю, наче смарагд у сталевій оправі, і заселили її людьми. А люди мали вслухатися в чудову музику хвиль і з неї збагнути велич сил та умів, які створили світ. Одначе люди не розуміли величі творчих умів та боялися моря. Вони й не шанували творців, а тільки тих, що були посередниками між творцями і ними — богів! Боги були для обмеженого людського духу володарями світу, а морським богом став химерний старець Протей. І веселий він, як дитина, і грізний, як пустинний вихор, і приязний, як кохана дівчина, і сумний, як опечалений батько, і щедрий, як плідна земля, і зажерливий, наче голодний бегемот. Щоднини, щогодини змінює він своє лице та показує його морякові, щоб дивувався з його багатств та навчився життєвої правди, що найпостійнішою в житті є непостійність.
Тому з тривогою в серці ступає моряк на поміст корабля, але, коли знову вернеться на суходіл, з тугою оглядається позад себе, де у глибині дрімає мінливий Протей, а його діти, сапфірні хвилі, з тихим говором ударяють об кораблі, наче сказати бажають: ходи до нас, вернись ще раз і не такі ще чудеса побачиш!
Під голубим небом Фінікійського моря, на сапфірних хвилях, з подувом теплого вітру, наче білі лебеді на озері Наату, пливли дві нави. На щоглі першої з них майорів багряний прапор, а на жовтому вітрилі виднівся образ єгипетської богині Ізіди — на знак, що корабельник був під опікою володаря Єгипту.
В каюті на вистеленій подушками лежанці спочивав корабельник Магарбал. Звідсіля бачив він усе, що діялося на палубі, й давав розпорядження морякам.
Далі на південь пливла друга нава, дещо менша по величині, але у всьому іншому зовсім схожа на першу. Обидві були довгі й невисокі, бо сиділи досить глибоко у воді.
Обидві мали криві дзьоби, по одній низькій щоглі з широченним вітрилом та високі корми з будою зверху. Під будою була каюта, а ще нижче, на самій палубі, кімната для керманича і залоги. Палуба щільно покривала нутро корабля, а на ній сиділи прив'язані до лавочок гребці. Сорок їх сиділо біля весел, а двадцять моряків виконували службу або сиділи у кімнаті керманича.
В каюті більшого корабля спочивав Ксант, а біля нього на м'якій жовтавій подушці лежала Герзет. Чудова, ніжна її постать, одягнута в прозоре вбрання, відрізнялась від інших жінок, які сиділи та лежали у каюті Вже з зовнішнього вигляду можна було пізнати, що вони тільки служниці єгиптянки. Пізнати було також по їх покорі та мовчазності, що вони без спротиву віддали їй перше місце в серці Евмахоса і як азіатки не бачили в сьому нічого дивного. Усі жінки відкривають обійми Адонові, та він химерний, наче метелик, всілякі квітки знаходить, а то й на власну красу задивиться... Хто знає, може, завтра повернеться лице володаря до них та пошукає давньої любки, кажучи: "Мандрівник-купець, який збирає скарби по всьому світу та бачить всілякі краї, вертається-таки вкінці під віяла пальм та плоский дах біленької хати над широким Євфратом чи над бистрим Оронтом і вітає радісно матір своїх дітей". Ось так вернеться, може, й він... О, Мілітто!
Тіло Евмахоса тісно облягав хітон із синього тонкого полотна. На ногах мав м'які постоли, а пахощами зрошене волосся придержував золотий обруч. Рум'яні уста складалися до усміху, а сині очі здавалися відбитком небозводу. Тому, наче у небозвід, задивилася у них Герзет, наче у яку неземну музику, заслухалася у його голос.
— Ще один день — і бажаний та довгожданий суходіл привітає нас, — говорив Евмахос. — Осядемо в тіні мікенської скали, бо не знаю, чи живі ще батьки мої в Тірінсі та чи змінилося серце убиваючої чоловіків Андрофіли. Тому боюсь йти туди. Нема в нас у Пеласгії великих скарбів золота, міді, нема самоцвітів, ні дорогих паволок, тому багачем повернусь я у землю моїх батьків. А на багатого ласкавим оком глянуть і годованець божий — король, і співгромадяни. Він дасть мені місце при своєму столі, де збираються знатніші люди, а вони віддадуть мені перший голос у судовому крузі. І тобі, Герзет, не бракуватиме гарних та роботящих невільниць. Ніколи не забракне тобі й солодкої любові, бо у нас у Пеласгії одна тільки жінка орудує не тільки домом, але й серцем чоловіка.
— Ох, Евмахосе! — усміхалася Герзет. — Скільки разів згадую Птахготепа, фараона, стару Ату зі святині, скільки разів бачу й п'яного жерця з покусаною танечницею, покривавлені тіла ошалілих від танцю дівчат. А тоді здригається моє серце, наче від нічної чи полуденної змори. Все те, все те позад мене, а передо мною щастя! Так, о так уявляла я собі при боці любимого, у колі рідні, при домашньому вогнищі. Хай побережуть його твої й мої богиі
— Наші боги, Герзет! — сказав Ксант. — Вони одні для всіх, тільки по-різному називаються.
— Так, як любов, Евмахосе, — відказала дівчина, — хай проведе нас до неї Ізіда, цариця моря!
І, взявши арфу, вдарила кілька акордів, а вслід за сим під синє, вечоріюче небо попливла пісня.
Ізідо, мати світлих гір,
Ізідо, мати моря,
Злети з пустих Синаю гір,
Сповни життям мертвий простір,
Добром країну горя.
— Земля! Земля! — залунав раптом голос моряка, що стояв на помості.
Враз заворушилося все на кораблі. Позривалися дівчата і побігли між моряків Магарбала.
Устав й Евмахос, і раптом щез з його лиця вираз любовного захоплення. Засвітилися очі, грізно стягнулися брови.
— Коханий, що з тобою? — налякалася Герзет. Але Ксант не відповів. Із-під лежанки добув шолом з трьома китицями, кований черес, величезний щит та меч, схопив у руку два списи, які стояли при вході в каюту, і одним скоком опинився біля східців на палубі Довкола нього зібралося вмить десять чоловіків у перепасках на бедрах, які бували тільки у рабів. Були се його дружинники, які виконували моряцьку службу нарівні з моряками Магарбала. Евмахос підійшов до великої скрині, яка стояла біля керманича, і вдавані раби відчинили її. Щити, шоломи, череси, ножі заіскрилися в їхніх очах, і вони вмить порозхапували їх між себе з вправністю, властивою воєнним людям.