Сльози таки допомогли. Чужа тьотя взяла її за руку. А коли відчула, які в маленької Розі холодні пальчики, схопила її на оберемок, накрила фартухом і понесла до хати. Там поклала дівчинку на ліжко, і всі розпитували її й жаліли.
Та хитра Розі сказала тільки те, що "там, край світу,— добре". Ніхто в хаті не збагнув її слів...
Дівчинка переночувала, а назавтра вранці, у великодню суботу, дядько запріг коней — це теж були заможні господарі, мали коней, віз, велику хату — і повіз її на підводі до любої матусі.
Там з радісним галасом накинулися на неї діти і навіть, дивно посміхаючись, поморгала до неї люба матуся.
— Ех ти, погане песеня, чи будеш ще відламувати окрайці? Повірите, кумо, стільки їй даємо, скільки в неї влазить. А вона, свиня, таки втекла від купання в ожеред і там уминала хліб... Із такого приютського щеняти вибити дух — і то мало!..
Матуся нахилилася до малої Розі й витерла їй обличчя. Однак не втрималася, щоб не дати дівчинці стусана в спину. Розі впала. Падаючи, через прочинені ворота побачила вдалині небокрай. Дівчинка дуже здивувалася, що й тут є край світу. Скільки прожила тут, а раніш ніколи їй це не впадало в око.
— Ну що, бідо, добре дома?
— Там...— простягла дівчинка руку, показуючи пальцем удалину.
— Що там?
— Там... там...
Розі не наважилася сказати, що там, край світу, ліпше... Там, напевно, дуже добре...