Тепер Розі теж побігла додому в солом'яну хату і стала шукати вчорашнє гніздо. Не знайшла. Зрештою, вона не дуже й шукала, бо почувала себе в безпеці, й заходилась уминати той окраєць, який принесла з собою.
Мала приймачка, наче собачка-злодюжка чи мишка, що знайде собі щось погризти, стояла, запхнувши голову в сіно, і жувала хліб. Вона завжди любила їсти хліб і тепер була дуже щаслива. Розі уминала хліб так, ніби він був її власністю. Розі, дарма що була ще маленька, мала таки розум. Вона знала, де лежить хліб, і без ножа могла вломити шматок. А коли б і мала ніж, то не користалася б ним, бо різати ще не вміла.
Дівчинка їла хліб, аж поки з хати не долинув до неї страшенний крик. Це сталося трохи згодом. Купання вже скінчилося, і люба матуся якось згадала про Розі. Вона гукнула до сіней, щоб Розі повернулася в хату, але звідти ніхто не озивався. Довелося матері самій вийти. Люба матуся помітила, що комірчина навстіж — малій і на думку не спало замести за собою сліди. Правда, побачивши хліб, люба матуся догадалася, хто вчинив святотатство, і знала, де треба шукати Розі. І справді, не минуло й хвилини, а мати вже була біля скирти, схопила приймачку за барки, струснувши, підняла, наче жабу, і била куди влучить.
— Не будеш купатися! — гукала матуся.— Злодійко задрипана! Тепер залишишся на Великдень смердючою. Бодай ти здохла!
Мала Розі під опікою держави і вже звикла до цього. Хіба її можна не бити? Її завжди б'ють. І навіть не болить так, щоб голосно плакати. Тобто болить, та вона вже притерпілася до болю і готова за кожний шматок хліба відбути кару. Коли б'ють, то Розі мовчить. Навіщо плакати — ніхто тебе не потішить, ніхто не врятує, навіть сліз тобі ніхто не витре. Приймачку завжди лупцюють. Розі ще не усвідомила, що значить бути приймачкою, і діє підсвідомо: б'ють — не плаче, знайде їжу — їсть, сварять — мовчить...
І тут сталося диво. На місце дії нагодилася держава.
Приспіла інспекторка, а їй доручено доглядати за виданими на утримання знайдами. Тьотя приїхала на хутір подивитися, як мається Розі, як вона святкуватиме Великдень, і випадково застукала любу матусю на тому, що б'є свою годованку.
І лагідна й тиха тьотя розкричалася, а дебела чорнява люба матуся мовчала.
— Гадаєте, не знайдуться люди, які візьмуть дитину? — насипалася тьотя.— Знайдуться, будьте певні... Хіба так доглядають дитину? Де її вбрання? Де твої сукні, дівчинко?
Розі невинно відповіла:
— Люба матуся завжди одягає їх на Ціцу та Мацу.
— Ви що, кішок вбираєте у дитячі сукенки?
Люба матуся не вимовила й слова.
А мала розумниця здогадалася: тут щось не гаразд. Тьотя дурна і думає, що йдеться про якихось кицьок, а це ж сестрички Розі.
— Це не кицьки, а дівчатка.
— Ага! — зрозуміла тьотя.— Ви в казенне вбираєте власних дітей? Ну, гаразд, що я це знаю. Негайно зберіть усе, я заберу дитину з собою. Саме знайшла для неї добре місце в селі.
Що мала робити люба матуся,— мусила зібрати одяг. Тьотя посадила дівчинку на підводу і повезла з собою. Розі й словом не обізвалася — і тут дотримувалася своєї мудрості: коли тобою порядкують, треба мовчати.
Підвода нарешті вкотилася в село й зупинилася біля чепурної хати. Вийшла надвір рум'яна, опасиста, весела жінка і, щиро дякуючи тьоті інспекторці за чудовий великодній дарунок, схопила малу Розі в обійми.
Та Розі й тут не почувала себе дома і чорними, похмурими очицями мовчки роздивлялася навколо.
— Я хочу повернутися до любої матусі,— сказала вона, втираючись після поцілунків чужої тьоті.
А огрядна господиня не переставала сміятися. Завела дівчинку до кімнати й показала їй велику ляльку. Якщо Розі залишиться, то це буде її лялька.
Розі дедалі з більшою підозрою дивилася на жінок і ніяк не могла повірити тому, що люба матуся, яку вона щойно покинула, не її рідна. Намарно запевняли дівчинку, що її мати інша і що зараз в неї нема матері. Розі ще більше сердилася і боялася, що ось ці чужі люди вкрадуть од неї любу матусю.
Інспекторка подалася геть. На прощання вона потішила товсту молодицю:
— Тільки гарно поводьтеся з нею! І ви побачите, як дівчинка полюбить вас...
Розі була дуже пригнічена. Забагато подій припало на один день: купання, голі сестрички, хліб, солома, лупцювання, тьотя, підвода — навіть для великодньої п'ятниці це вже занадто.
— Укладу тебе спати, маленька. І без того в мене роботи — не переробиш,— сказала опасиста тітка і, вклавши Розі, як була, на великий диван, накрила її теплою хусткою.
Дівчинка не опиралася. Вона розкинула своїм хитрим, лукавим розумцем і сказала собі в думці: "Тільки тьотя вийде звідси..."
І коли товста господиня вийшла, Розі притьмом скочила на ноги, не вагаючись, вибігла з гарної кімнати, від довгокосої ляльки і — надвір, на вулицю. Дівчинка мала щастя: її ніхто не помітив. У селі кожен готувався до великодня, на вулиці нікогісінько, і мала Розі могла іти, куди очі ведуть.
Дівчинка побігла дорогою, потім курним битим шляхом. Вона ішла та ішла, куди її путь-дорога вела, аж поки не вибралася з села. А тоді почимчикувала далі й все дивилася туди, де небо торкалося землі. В її кругленьку голівку запала думка, що там уже край світу і там їй буде добре.
Часом дівчинці здавалося, що ось-ось дотягнеться маленькою ручкою до кінця світу. Та на узбіччі дороги знов і знов зводились то дерево, то колодязний журавель, і кінця світу й досі не було. Це тривало доти, поки, нарешті, показалося незнайоме село. А Розі лише дріботіла та дріботіла маленькими ніжками, хоч уже й стомилася і раз у раз зупинялася, трусячись з холоду. Губи в неї посиніли, і все тіло вкрилося сиротами. Та дівчинка не знала, чого це так, не знала, почім ківш лиха...
Раптом її окликнула якась жінка.
— Куди йдеш, дівчинко?
Навколо вешталися великі кудлаті собаки, і Розі оторопіло видивилася на незнайому тітку. А жінка раптом сплеснула руками.
— Я знаю цю дитину. Це одна з дівчаток Тюлкеша. Як ти потрапила сюди?
Тільки зараз дався знати хитрий розумець малої Розі. Вона не наважилася сказати, що втекла, а мовила так:
— Ми прийшли з любою матусею на базар. І я загубилась. Я хочу до матусі!
І тепер, уперше за цілий день, дівчинка заплакала. Вона плакала, бо відчувала, що зараз уже тільки плач допоможе їй. Коли плакатиме, ніхто її не розпитуватиме; коли плакатиме, то її пожаліють і зроблять, що попросить; коли плакатиме — все буде гаразд, бо люди бояться плачу. Звісно, тільки чужі люди, бо дома ніхто не боїться, коли плачеш,— дома не варто плакати.