ПРО ВЕЛИКУ ТУГУ
Душе моя, я навчив тебе казати "сьогодні", а також "колись" і "раніше" і водити хороводи над усіма "тут", "тепер" і "там".
Душе моя, я позбавив тебе усіх закутків, відвадив від тебе порохи, павуків і сутінки.
Душе моя, я відмив тебе від дрібного сорому й чесноти закутків, переконав стояти перед очима сонця оголеною.
Ураганом, що зветься "дух", я повіяв над твоїм збуреним морем, розвіяв хмаровища, задушив самого душителя, що зветься "гріх".
Душе моя, я дав тобі право заперечувати, як ураган, і стверджувати, як безхмарне небо; тепер ти сяєш, мов світло, і проходиш крізь урагани заперечень.
Душе моя, я повернув тобі свободу над створеним і не створеним, – і кому ще так, як тобі, відома насолода майбутнього?
Душе моя, я вчив тебе зневаги, та не тієї, що точить, мов хробак, а великої, люблячої зневаги, котра найбільше любить того, кого найдужче зневажаю.
Душе моя, я вчив тебе переконувати так, щоб приваблювати до себе навіть глибини, так сонце переконує навіть море піднятися на свою висоту.
Душе моя, я звільнив тебе від будь-якої покори, уклінності й догідливості, – я сам назвав тебе "неминучістю знегод" і "долею".
Душе моя, я дав тобі нові імена й барвисті іграшки, назвав тебе "долею", "простором просторів", "пуповиною часу" і "блакитним дзвоном".
Душе моя, я напував твоє царство земне всією мудрістю, всіма молодими винами й усіма витриманими з незапам'ятних часів міцними винами мудрості.
Душе моя, я поливав тебе кожним сонцем, кожною ніччю, кожним мовчанням і кожною пристрастю,–ти виганялась переді мною, як виноградна лоза.
Душе моя, тепер стоїш ти благодатна й обтяжена, як виноградна лоза з налитим вименем і тугими брунатно-золотими гронами, – тугими і налитими щастям, чекаючи, аби щастя потекло через вінця, і соромлячись того чекання.
Душе моя, тепер ніде немає душі велелюбнішої, всеохопнішої і ширшої за тебе! Де могли б ближче, ніж у тобі, зійтися майбутнє і минуле!
Душе моя, я дав тобі все, через тебе руки мої спорожніли, – а тепер! Тепер ти, журливо всміхаючись, кажеш мені: "Хто з нас повинен дякувати?
Хіба не дарувальник повинен дякувати тому, хто брав? Хіба дарувати – не потреба? Хіба брати – не милосердя?"
Душе моя, я розумію усмішку твоєї зажури: надмірне багатство саме простягає спраглу долоню!
Твоя повнота дивиться на буремне море, шукає і сподівається, переповненість тужливим жаданням проглядає з усміхненого неба твоїх очей!
Воістину, душе моя! Хто б, дивлячись на твою усмішку, зміг стримати сльози? Навіть ангели плачуть через надмірну доброту твоєї усмішки.
А твоя доброта й надмірна доброта не хочуть нарікати і плакати, – та все ж, душе моя, твоя усмішка жадає сліз, а тремтливі уста – ридань.
– Хіба будь-який плач – не скарга? А будь-яка скарга – хіба не звинувачення? – запитуєш ти себе і тому хочеш, душе моя, радше всміхатися, ніж виливати свою муку сльозами,–
нестримними сльозами виливати всю муку своєї повноти і туги виноградника за виноградарем і його ножем!
Та якщо ти не хочеш плакати і виплакати свою багряну тугу, тоді, душе моя, ти повинна співати! Дивися! Я сам усміхаюся, закликаючи тебе співати;
лунати розбурханим співом, поки стихнуть усі моря, щоб слухати твою тугу;
поки тихими, тужливими морями попливе човен, щирозлоте чудо, і довкруг того золота кружлятиме все добре, лихе, дивовижне;
а ще багато великої та малої звірини й усього на легких дивовижних ногах, щоб бігти фіалковими стежинами
аж до щирозлотого дива, до волелюбного човна та човняра – але ж то виноградар, що чекає з діамантовим ножем,–
твій великий спаситель, душе моя, безіменний – лише прийдешні пісні назвуть його на ім'я! І воістину, твій подих уже пахтить прийдешніми піснями,
уже палаєш ти і мрієш, спрагло п'єш з усіх глибокозвучних криниць розради, твоя туга вже спочиває у блаженстві прийдешніх пісень!
Душе моя, тепер я дав тобі все, навіть своє найостанніше, і для тебе мої руки спорожніли: моїм найостаннішим дарунком було те, що я змусив тебе співати!
Що змусив тебе співати, – а тепер скажи, хто з нас має дякувати за цей спів? А краще – співай мені, співай, душе моя! Нехай дякуватиму я! Так казав Заратустра.
ДРУГА ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ
1
Недавно я зазирнув у твої очі, життя: в ночі очей твоїх виблискувало золото, – моє серце завмерло від насолоди;
на нічних водах виблискував золотий човен, поринаючи, зникаючи, знову здалеку вітаючи, – золотии розгойданий човен!
Ти кинуло оком на мою нестримну до танцю ногу – засміяним, замріяним, розімлілим, розгойданим оком.
Вже п'яти відірвались від землі, я став навшпиньки, чекаючи твоїх велінь: у танцюриста ж вуха в пальцях ніг!
Я підскочив до тебе, ти відсахнулося від моєї руки, зметнулись і вогнем війнули волосся твого язики!
Сахнувсь і я від тебе й твоїх змій, а ти впіоберта завмерло, і вабив зір твій на двобій.
Косуючи оком – показуєш криві стежки, учиш ногу мою ступати кривими стежками – лукавим кроком.
Зблизька боюся, люблю звіддалік, втікаєш, і я шаленію, шукаєш мене – кам'янію, страждаю, та мукам згубив уже лік.
Твій холод кидає в жар, зненависть любити змушує, втікаєш, я клятву несу на вівтар, а глузи твої – зворушують;
хто не тримав на тебе зла, дівча обплутне, облудне, спокусне, недогідливе, винахідливе? Хто в любові твоїй не згорав дотла, дівча невинне, дівча неспинне, вітровійна, дитинноока грішнице уїдлива?
Куди мене вабиш, довершене і необачне? І знову втікаєш від мене, мій вітрогоне невдячний!
У танці йду за тобою, слід у слід невпинно. Де ти! Подай руку! Або хоч пальчик єдиний!
Навкруг печери й хащі, – ми заблукаємо! Стій! Танець спини! Хіба ти не бачиш, як носяться сови і кажани?
Ти сова! Кажан! Тобі забаглося мавпувати? Де ми? У собак ти навчилося так дзявкати і завивати.
Так мило вищирюєш біленькі зуби, з-під кучерів злі оченята зичать мені згуби!
Ну й танець через пень-колоду, – я ловчий, будеш моїм псом чи ланню мені на догоду?
До мене! Хутко, стрибунко розлючена! Угору! Стрибай! – О чорт! Стрибнув я сам і гепнувся, скарлючений!
Дивися, зарозуміле, молю пощади й лежу, немов камінь! Я б залюбки пішов з тобою – привітнішими стежками!
Стежкою любові крізь кущі барвисті й густі! Або ж уздовж озера, де виграють у водах рибки золоті!