Хворіти й не довіряти – це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути – будуть приємні сни. А в кінці багато отрути – для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця – розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим – і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні, – хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.
"Колись увесь світ був божевільний", – кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні й знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлункові.
Вони мають свою невеличку втіху вдень, і мають свою невеличку втіху вночі – та здоров'я шанують.
"Ми придумали щастя", – кажуть останні люди й кліпають очима.
Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще "переднім словом", бо в цьому місці Заратустру урвав радісний крик юрби.
– О Заратустро, – гукала вона. – Дай нам останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!
І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:
Вони не розуміють мене – моє слово не для їхніх вух.
Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев – тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.
Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.
І ось вони дивляться на мене й сміються,–а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові – крига.
6
І тоді сталося таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи – вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.
– Хутчій, кульгавий! – лунав його страшний голос. – Хутчій, ледацюго, перекупнику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! – Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубився, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря, – всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.
Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, розбившись і понівечившись, але й далі зберігаючи життя. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.
– Що ти тут робиш? – промовив нарешті він. – Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?
– Заприсягаюся честю, друже, – відповів Заратустра, – немає нічого, про що ти кажеш, – ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло, – не бійся ж нічого!
Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.
Коли ти кажеш правду, – озвався він, – то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.
– Не зовсім так, – промовив Заратустра. – Ти з небезпеки зробив собі ремесло, – а за це зневажати не можна. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу поховати тебе своїми руками.
На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на знак подяки.
7
Тим часом звечоріло, базар поринув у темряву і люди порозходились, бо стомлюються навіть цікавість і страх. А Заратустра й далі сидів на землі біля мертвого, заглибившись у роздуми, забувши про час. Нарешті настала ніч, і холодний вітер повіяв на цього самотнього чоловіка. Тоді підвівся Заратустра й сказав до серця свого:
– Воістину, добрий вилов сьогодні у Заратустри! Не впіймав жодної людини, то впіймав хоч трупа.
Моторошне людське існування, та ще й позбавлене глузду: блазень може стати людині недолею.
Я хочу навчати людей сенсу буття. Той сенс – надлюдина – блискавка з темної хмари людства.
Та я їм і досі далекий, і мій розум не промовляє до їхнього розуму. Для людей я й досі чи то навіжений, чи то труп.
Темна ніч, темні шляхи в Заратустри. Ходімо, холодний і закляклий супутнику! Я понесу тебе туди, де поховаю своїми руками.
8
Сказавши так до серця свого, Заратустра завдав собі на спину трупа й вирушив у дорогу. Та не пройшов він і сотні кроків, як до нього хтось підкрався і зашепотів на вухо. О, та це ж не хто інший, як блазень із вежі!
– О Заратустро, – сказав він, – йди з цього міста геть! Надто багато людей тут тебе ненавидять. Ненавидять тебе добрі і праведні й називають своїм ворогом і ненависником; ненавидять тебе правовірні й кажуть, що ти небезпечний для громади. Твоє щастя, що вони посміялися з тебе: бо й справді, ти говориш, як блазень. Твоє щастя, що ти пристав до отого мертвого пса; цим приниженням сьогодні ти врятував себе. Але йди з цього міста геть – або завтра я перестрибну через тебе, живий через мертвого.
Сказавши так, чоловік зник. А Заратустра попростував темними вуличками далі.
Біля міської брами трапилися йому гробарі. Вони присвітили смолоскипами до обличчя Заратустри, впізнали його й заходилися насміхатися з нього.
– О, Заратустра несе мертвого собаку! Це добре, що Заратустра став гробарем! Бо наші руки надто чисті для цього стерва. Чи не збирається Заратустра поцупити в чорта його поживу? Та бери вже! Смачно тобі повечеряти! Коли тільки чорт не кращий злодій, аніж Заратустра! Він ще поцупить і зжере їх обох!
Отак гробарі сміялись і перемовлялися між собою.