Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це – година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, – огидним, як і ваш розум і ваші чесноти.
Година, коли ви скажете: "Що мені власне щастя! Воно – вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя повинно себе виправдовувати!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власний розум! Хіба він домагається знань, як лев поживи? Він – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власні чесноти! Вони ще не спонукали мене до шаленства. Як я стомився від свого добра і зла! Все це – вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я – жар і вугілля. А справедливий – це той, що весь жар і вугілля!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власне співчуття! Хіба співчуття – не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття – не розпинання".
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ох, якби я почув ваші волання!
Не гріх ваш – а невибагливість волає до небес, ваша неситість навіть до гріха волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую зам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона – те шаленство...
Так промовляв Заратустра, але тут з юрби хтось крикнув:
– Ми вже наслухались про канатоходця, тепер покажіть його!
І всі люди засміялися з Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.
4
Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді він сказав так:
– Людина, – це линва, напнута між звіром і надлюдиною, – линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно йти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися й зупинитись.
Велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона – перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі живуть не інакше, як приречені на загибель: адже вони ступають по линві.
Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати: адже вони вміють глибоко шанувати, вони – стріли, що прагнуть до іншого берега.
Я люблю не тих, хто насамперед шукає за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а тих, хто жертвує себе світові, щоб світ колись належав надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто
прагне пізнавати, щоб колись постала надлюдина. Отже того, хто прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини, – того, хто прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою чесноту, бо чеснота – це жадання загибелі, стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає собі ні краплини духу, а прагне бути тільки духом своєї чесноти, – бо так він як дух ступає мостом.
Я люблю того, хто поривається до чесноти, знаходячи в ній погибель: адже він прагне жити тільки заради чесноти, інше життя відкидає.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота – це більша чеснота, ніж дві, бо вона більший вузол, на якому тримається погибель.
Я люблю того, хто розтринькує свою душу, не сподівається подяки й не віддячує сам, – бо він завжди дарує і не прагне себе шкодувати.
Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і хто питає себе: "Чи не шахрую я в грі?" Бо він прагне погибелі.
Я люблю того, хто попереду своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє, – бо він прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдовує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли, – бо прагне смерті від сучасників.
Я люблю того, хто карає свого Бога, позаяк його любить, – бо він має загинути від Божого гніву.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока, і хто може загинути від малої пригоди, – так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа така повна, що він забуває про себе й усотує все навколишнє, – і воно стає йому погибеллю.
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем, – бо голова в нього – тільки нутрощі його серця, а серце веде його до загину.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною, – вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки – надлюдина.
5
По цих словах Заратустра знову подивився на людей і замовк. "Стоять собі, – сказав він до серця свого, – і сміються. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.
Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гримотіти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки недорікам?
У них є те, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм пихи? Вони називають це вихованням, освітою – ось що різнить їх від козопасів.
Тим-то вони й не люблять, коли хтось, говорячи про них, уживає слово "зневага". Отже, промовлятиму до їхньої пихи.
Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це – остання людина".
І так сказав Заратустра людям:
– Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.
Її нива для цього ще досить родюча. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище й далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!
Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб народити танцівну зірку. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе народити зірки. Лихо! Настає час того, кого найбільше зневажають, того, що вже не може зневажати себе.
Дивіться! Я показую вам останню людину.
"Що таке любов? Що таке творення? Що таке пристрасть? Що таке зірка?" – так запитує остання людина і кліпає очима.
Земля змаліла, і на ній вистрибує остання людина, роблячи все мізерним. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
"Ми придумали щастя", – кажуть останні люди й кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.