– Я – від сьогодні й від учора, – сказав він тоді, – та є в мені щось від завтра, від післязавтра і від колишнього.
Я стомився від поетів, давніх і новітніх: неглибокі вони для мене й плиткі.
Недалеко сягали вони думкою углиб, тому й не опускалися їхні почуття до самого дна.
Трошки хтивості й трошки нудьги – це ще найкращі їхні помисли.
Зітханням і шарудінням привидів видається мені дзенькіт їхніх арф; що знали вони дотепер про вогняне шаленство звуків!
До того ж, як на мене, поети не досить полюбляють чистоту: всі вони каламутять воду, щоб вона здавалася глибшою.
Цим вони люблять видавати себе за примирителів, – та для мене вони залишаються звідниками й баламутами, половинчастими й нечистими!..
Ох, я закидав свої сіті в їхні моря й хотів наловити доброї риби, та завжди витягав голову якого-небудь старого бога.
Так голодному море подавало камінь. Та й самих поетів, мабуть, породило море.
Звісно, в них трапляються й перлини, тим більше самі вони скидаються на мушлі. Часто замість душі я виявляв у них солоний слиз.
Від моря вони навчилися й пихи: хіба море не павич над павичами?
Навіть перед найбридкішим з усіх буйволів розпускає воно свій хвіст, йому ніколи не набридає те розкішне віяло із срібла й шовку.
Наіндичено дивиться на це буйвол, душею прихильний до піску, а ще прихильніший до негрів, та найприхильніший – до болота.
Що йому краса, і море, й павичеві оздоби! Це порівняння я прикладаю до поетів.
Воістину, сам їхній дух – павич над павичами й море пихи!
Глядачів потрібно поетовому духові, – бодай хоч і буйволів!..
Та мені вже набрид цей дух і я вже бачу годину, коли він набридне сам собі.
Я вже бачив, як мінялися поети, звертаючи свій погляд на себе.
Я бачив, що вже йдуть спокутники духу: вони виросли з поетів.
Так казав Заратустра.
ПРО ВИДАТНІ ПОДІЇ
У морі – неподалік Заратустриних блаженних островів – є острів, на котрому завжди димить вогнедишна гора; народ, а надто старі баби кажуть, що нібито нею, тією суцільною скелею, привалили браму до пекла; та все ж крізь вогнедишну гору пролягає вниз вузька стежина, що веде до брами.
На той час, коли Заратустра перебував на блаженних островах, лучилося якомусь кораблеві кинути якір біля острова, де стоїть вогнедишна гора; команда його ступила на берег постріляти кролів. Та під полудень, коли капітан та його люди знову посходились докупи, побачили вони раптом, як повітрям до них наближається людина і чийсь голос виразно промовив: "Пора! Давно пора!" Та коли видиво було зовсім близько, то, наче тінь, швидко пролетіло повз них у напрямку вогнедишної гори, – тоді вони, до краю збентежені, впізнали, що то був Заратустра; бо всі, опріч самого капітана, вже бачили його і любили його, як любить народ: відчуваючи заразом і любов, і страх.
– Дивіться! – крикнув старий керманич. – Заратустра йде до пекла!
Тоді ж, коли ці корабельники ступили на вогняний острів, поширилась чутка, що Заратустра пропав; а коли питали його друзів, ті розповідали, що Заратустра сів уночі на корабель, не сказавши, куди хоче податись.
Усі стривожились, а через три дні до цієї тривоги долучилась розповідь корабельників, і люди вже скрізь казали, що Заратустру забрав диявол. Хоч учні його сміялись із тієї балаканини, а один навіть сказав: "Я радше повірив би, що то Заратустра забрав диявола", – в глибині душі всі вони занепокоїлись і засумували; яка ж велика була їхня радість, коли на п'ятий день Заратустра об'явився серед них.
І ось оповідь про розмову Заратустри з вогняним псом.
– Земля, – сказав він, – має кору, і ця кора уражена хворобами. Наприклад, одна з цих хвороб називається "людина".
А друга хвороба називається "вогняний пес": про нього люди багато наслухались брехні й самі набрехали.
Щоб розвіяти цю таємницю, я перейшов море і побачив саму голу істину, – справді! – босу аж до шиї.
Тепер я вже знаю того вогняного пса, а заразом і всіх чортів вивержень і повалень, котрих бояться не тільки старі баби.
Виходь, вогняний собако, зі своєї безодні, – гукнув я, – і признайся, яка вона заглибока! Де ти там пирхаєш?
Ти вволю п'єш із моря: це виказує твоє пересолене красномовство! Справді, як на підземного пса, ти надто багато поживи береш з поверхні!
Для мене ти, в щонайліпшому разі, черевомовець землі; щоразу, коли я чув чортів вивержень і повалень, я помічав, що в них мова така, як у тебе: солона, брехлива й плитка.
Ви вмієте гарчати і сіяти попіл! Ви великі хвальки й добре опанували мистецтво кип'ятити намул.
Де ви, там неодмінно має бути поблизу намул і багато ніздрюватого, пористого й защемленого: все це рветься на волю.
"Воля", – найохочіше галасуєте ви; та я розучився
вірити у "видатні події", тому що круг них багато галасу й диму.
Повір мені, друже пекельний шуме! Найвидатніші події – це години не найдужчого галасу, а найглибшої тиші.
Не навколо винахідників нового галасу, а навколо винахідників нових цінностей обертається світ; він обертається нечутно.
І признайся-но! Коли твій галас і дим розвіювались, було видно, що майже нічого не сталося. Що з того, що місто обертається на мумію і обеліск лежить у болоті!
А ці слова я кажу тим, хто звалює обеліски. Найбільша дурниця в світі – кидати сіль у море, а обеліски – в болото.
В болоті вашої зневаги лежав обеліск; але такий його закон, що із зневаги повстає для нього нове життя й жива краса!
Тепер він зводиться в божественній подобі, спокушає своїми стражданнями; воістину, руйнівники, він ще подякує вам, що ви повалили його!
Таку пораду даю я царям, і церквам, і всьому, що старе літами й чеснотами – дайте лиш повалити себе! Щоб ви знову повернулися до життя, а до вас – чесноти!
Так промовляв я перед вогняним псом, та він з гарчанням урвав мене й запитав:
– Церква? Що це таке?
– Церква? – відповів я. – Це різновид держави, до того ж найоблудніший. Та помовч, лицемірний собако! Свій рід ти знаєш краще за інших!
Держава, як і ти, – пес лицемірства; як і ти, вона любить здіймати галас і пускати дим, – щоб повірили, ніби вона, як і ти, черевомовець.
Бо держава пнеться стати найзначнішим звіром на світі, – і їй вірять.
Коли я сказав це, вогняний пес закрутився від заздрості, мов навіжений.