Море хоче, щоб сонячна спрага цілувала його і впилася ним; воно хоче стати повітрям, височінню, світляною стежкою і самим світилом!
Воістину, я, немов сонце, люблю життя і глибокі моря.
Пізнання моє в тому, щоб усі глибини піднялися до мене на височінь!
Так казав Заратустра.
ПРО ВЧЕНИХ
Поки я спав, вівця об'їдала плющевий вінок на моїй голові, об'їдала, примовляючи: "Заратустра більше не вчений".
Об'ївши, вівця пішла собі далі. А мені те переказала дитина.
Люблю я полежати там, де бавляться діти, біля зруйнованого муру, серед будяків та червоних маків.
Для дітей, будяків та червоних маків я ще й досі вчений. Адже вони невинні навіть у своїй злості.
Та для овець я вже не вчений; так забаглося моїй долі – благословенна будь вона!
Бо ось у чому істина: я покинув будинок учених, ще й грюкнув за собою дверима.
Моя душа надто довго сиділа голодна за їхнім столом; на відміну від них я не можу братися до пізнання, немов до лузання горіхів.
Я люблю свободу, землю і свіже повітря; краще я спочиватиму на волячих шкурах, ніж на лаврах їхньої шани.
Я надто гарячий і попалений власними думками: часто мені навіть дух забиває. Тоді я мушу вийти на привілля, подалі від запорошених покоїв.
А вони, холодні й незворушні, сидять у затінку: всюди вони прагнуть бути лише глядачами й остерігаються сидіти на осонні.
Мов ті, що стоять на вулиці й витріщаються на перехожих, сидять вони й витріщаються на думки, що прийшли в чужі голови.
Як тільки доторкнешся до них руками, від них мимоволі здіймається курява, наче від мішків з-під борошна; та кому спаде на думку, що та курява від зерна й від золотої благодаті серпневої ниви?
Коли вони вдають з себе мудрих, мене морозить від їхніх дрібних сентенцій та істин: часто несе від них наче з болота; воістину, я чув уже, як там квакала жаба!
Спритні вони, вправні у них пальці: Що моя простота супроти їхнього розмаїття. їхні пальці плетуть, тчуть і снують – виплітають панчохи духу!
Вони хороші дзиґарі: слід лише правильно їх заводити! Тоді вони безпомилково показують час і тихенько цокають.
Наче млини, вони працюють і гримотять: тільки підкидуй їм своє стигле зерно! – вони зуміють тонко змолоти його і обернути на білу куряву.
Один одному вони пильно дивляться на пальці і нітрохи не вірять. Винахідливі на маленькі хитрощі, вони підстерігають тих, чиї знання кульгають, – підстерігають, наче павуки.
Я бачив, як вони з незмінною обережністю готують отруту, завжди при цьому надягаючи скляні рукавички.
А ще вони вміють грати шахрайськими костями; я бачив, як вони грали з таким запалом, що аж повпрівали.
Ми чужі одне одному, а їхні чесноти мені огидніші за їхню нещирість та шахрайські кості.
Коли я жив у них, то жив над ними. Тому вони й сердиті на мене.
Вони й чути не хочуть, щоб хтось ходив у них над головою; через те й наклали колод, землі й непотребу між мною та своїми головами.
Так вони приглушили мою ходу: досі мене найгірше чули найученіші.
Всі хиби й слабості людські поклали вони між собою і мною і назвали їх у своїх будинках "хиблогою".
Одначе із своїми думками я ходжу у них над головою; навіть коли б мені заманулося ходити по власних помилках, я все ж був би над ними й над їхніми головами.
Тому що люди не рівні: так каже справедливість. І те, чого хочу я, вони хотіти не сміють!
Так казав Заратустра.
ПРО ПОЕТІВ
– Відколи я краще знаю своє тіло, – сказав Заратустра одному з своїх учнів, – то дух для мене і далі дух, а все "неминуще" – тільки символ.
– Це я вже колись чув від тебе, – відповів учень, – і тоді ти додав: "Але поети забагато брешуть". Чому ж ти сказав, що поети забагато брешуть?
– Чому? – перепитав Заратустра. – Ти питаєш чому? Та я не з тих, у кого можна питати про їхнє "чому".
Хіба відучора почались мої переживання? Давно вже я пережив обгрунтування своїх думок.
Хіба ж я бочка для пам'яті, щоб зберігати ще й обгрунтування своїх думок?
Вже й так забагато для мене – самому зберігати свої думки; багато птахів відлітає.
А серед них у своїм голубнику помічаю і чуже мені приблудне пташеня, що тремтить, коли я кладу на нього долоню.
Так що казав тобі колись Заратустра? Що поети забагато брешуть? Але й Заратустра поет.
Чи віриш ти, що він тут не погрішив проти правди? Чому ти віриш у це?
Учень відповів:
– Я вірю в Заратустру.
Та Заратустра похитав головою й усміхнувся.
– Віра не дарує мені блаженства, – сказав він, – а надто віра у мене.
Та припустімо, ніби хтось цілком серйозно сказав, що поети забагато брешуть: він мав би рацію – ми брешемо забагато.
А знаємо надто мало, і погані з нас учні; отже, ми мусимо брехати.
І хто з нас, поетів, не розвів би своє вино? Багато отруйної бовтанки готувалось у наших погребах; багато невимовного коїлося там.
Оскільки ми знаємо мало, то нам припадають до серця вбогі духом, надто коли це гарні молодички.
І ласі ми навіть до того, про що вечорами гомонять між собою старі баби. Це ми самі називаємо вічною жіночністю в нас.
Ніби існує якийсь особливий таємний шлях до знань, прихований від тих, що чому-небудь навчаються; ми віримо в народ і "мудрість" його.
Усі поети вірять: коли хтось, лежачи в траві або на самотньому схилі, нащулить вуха, то трохи дізнається про те, що відбувається між небом і землею.
А коли на поетів находять хвилі ніжності, вони завжди гадають, ніби сама природа закохана в них.
І ніби вона підкрадається до їхніх вух, щоб нашептати таємничі, пестливі, повні любові слова, – цим величаються й хизуються вони перед усіма смертними!
Ох, між небом і землею є стільки всього, про що мріяти дозволяли собі лише поети!
А надто вище неба: адже всі боги – це маяччя й вигадки поетів!
Воістину, нас завжди тягне вгору – у царство хмар: на них ми садимо своїх барвистих пустунчиків і називаємо їх богами та надлюдьми.
Адже вони якраз досить легкі для тих престолів – всі ці боги й надлюди.
Ох, як я стомився від усього недосяжного, що неодмінно хоче стати реальністю! Ох, як стомився я від поетів!
Поки Заратустра говорив, гнівався на нього учень його, однак мовчав. Замовчав і Заратустра; погляд його був звернутий усередину, неначе вдивлявся він у безмірну далечінь. Нарешті Заратустра зітхнув і перевів дух.