Як сліпий, я колись ішов шляхами щастя: але під ноги сліпому ви накидали всілякої гидоти, і тепер мені вже огидні давні стежки сліпих.
Коли я зробив найважче і святкував перемогу власних зусиль, тоді ви змусили тих, хто любив мене, волати, ніби я завдаю їм найбільшого горя.
Воістину, ви завжди чинили так: домішували жовчі в найсолодший мед і знецінювали зусилля найкращих бджіл.
До мого милосердя ви завжди посилали найзухваліших жебраків, до мого співчуття підганяли юрмища непоправних паскуд. Отже, в моїх чеснот ви відібрали віру.
Коли я жертвував найсвятішим, ваше "благочестя" то одразу ж долучало до цього свої масні дарунки: отож у чаду вашого сала задихалося моє найсвятіше.
Якось я хотів танцювати, як іще ніколи не танцював: я хотів сягнути вище неба. Тоді ви підмовили мого найулюбленішого співака.
І він заспівав моторошно й гнітюче; ох, він гудів мені у вуха, як смутна труба.
Убивчий співаче, знаряддя злоби, ти найневинніший! Я вже ладнався до найкращого танцю, але тими звуками ти вбив моє натхнення!
Тільки у танці я вмію символами сказати про найвище, – а тепер ті найвищі символи досі скуті в моїх кінцівках!
Невисловленими і невільними зостались найвищі сподівання! Померли всі видива й розради юності!
Як я це витерпів? Як одужав після таких ран? Як воскресла моя душа з могили?
Так, я маю щось невразливе, безсмертне, те, що висаджує навіть скелі; зветься воно моїм жаданням. Мовчазне й незмінне, простує воно через роки.
Жадання моє хоче йти своєю ходою, але на моїх ногах; воно суворе й невразливе.
У мене ж невразлива тільки п'ята. А ти, жадання, все живеш і не міняєшся. Довготерпеливе! Ти ще й досі переступаєш через усі могили!
У тобі ще й досі живуть несправджені юнацькі надії, немов життя та юність, сидиш ти, сподіваючись, на жовтих могильних румовищах.
Так, для мене ти ще й досі руйнуєш усі могили, – вітаю тебе, моє жадання! Тільки там, де могили, є й воскресіння.
Так співав Заратустра.
ПРО ПЕРЕМОГУ НАД СОБОЮ
"Жаданням істини" називаєте ви, наймудріші, те, що надихає і підтримує вас?
Прагненням охопити думкою все сутнє – так я називаю те жадання!
Все сутнє ви хочете спершу охопити думкою: адже ви таки сумніваєтесь, чи можна це зробити взагалі.
Та все сутнє повинно коритися вам! Цього вимагає ваша воля, ваше жадання. Сутнє повинно вигладитись і скоритись духові, бути для нього дзеркалом і його віддзеркаленням.
Оце й усе ваше жадання, наймудріші, – жадання влади; воно проступає навіть тоді, коли ви розважаєте про добро і зло й оцінюєте світ.
Ви прагнете створити світ, перед яким могли б упасти навколішки: це ваша остання надія і ваше сп'яніння.
Звісно, немудрі, народ – просто річка, якою пливе човен; а в човні сидять урочисті й виряджені оцінювачі.
Свою волю і свої цінності ви пустили плисти річкою становлення; давнє жадання влади виказує мені, у що вірить народ як у добро і зло.
Це ви, наймудріші, посадили тих гостей у човен, наділивши їх блиском і гордими іменами, – ви і ваша панівна воля!
Річка несе тепер човен далі: вона повинна нести його. Дарма що піниться хвиля і гнівно б'ється об кіль.
Наймудріші, не в річці ваша погибель і кінець вашого добра і зла; а в самім тім жаданні, жаданні влади – у невичерпності творчої волі до життя.
Щоб ви зрозуміли мої слова про добро і зло, я хочу вам іще сказати про життя і про натуру всього живого.
Я пішов за живим, пройшов найбільшими й найменшими шляхами, щоб пізнати його натуру.
Коли уста живого мовчали, я сотнями дзеркал ловив його погляд, щоб принаймні мені що-небудь сказали очі, і ті очі казали мені.
Та хоч де я знаходив живе, всюди я чув про покору. Все живе покірливе.
По-друге: наказують тому, хто не вміє коритися собі. Така натура живого.
По-третє: я чув, що наказувати важче, ніж коритись. І не тільки тому, що зверхник бере на себе тягар покірливих, який може його легко розчавити, –
сміливість і ризик побачив я у наказах: адже той, хто наказує, завжди важить своїм життям.
Навіть наказуючи собі, він іще мусить спокутувати свій наказ. Він мусить стати суддею, месником і жертвою власного закону.
Але як це стається? – питав я себе. Що змушує живе коритись і наказувати, а віддаючи накази, бути й покірливим?
Тепер слухайте мене, наймудріші! Перевіряйте пильно, чи збагнув я саме серце життя, самі корені його серця!
Хоч де я знаходив живе, там знаходив і жадання влади; навіть у слуг помічав я бажання стати паном.
Слугувати сильному слабшого примушує прагнення панувати над іще слабшим: без цієї втіхи він не може аж ніяк обійтися.
Як менший кориться більшому, тішачись тим, що має владу над іще меншим; так задля влади кориться і більший, важачи власним життям,
В тому й самопожертва великого, що тут є ризик і небезпека, гра в кості на смерть.
Де жертовність, служіння, віддані погляди, там і бажання стати паном. Кружними стежками прокрадається слабший у твердиню і в саме серце владаря – і викрадає владу.
Ось яку таємницю розкрило мені життя: "Поглянь, – казало воно, – я завжди мушу себе перемагати.
Звісно, ви називаєте це жаданням творити або прагненням до мети, до вищого, далекого, складнішого – але все це єдине, в усьому одна таємниця.
Краще мені загинути, ніж зректися цього єдиного; знай: воістину, де є занепад і осінь, там життя віддає себе в жертву – задля влади!
Я мушу бути борнею, і становленням, і метою, і запереченням мети: ох, хто вгадує моє жадання, вгадує також, якими кривавими шляхами доводиться йому йти.
Хоч би що я створювало і хоч як любило створене – я повинно одразу ставати супротивником йому і своїй любові: цього прагне моє жадання.
І навіть ти, пізнавальнику, – тільки стежка й слід мого жадання; воістину, моє жадання влади простує слідами твого жадання істини!
Звісно, не поцілив у істину той, хто кинув у неї словом про "жадання існувати": такого жадання – не існує!
Адже те, чого не існує, жадати не може; те, що існує, хіба може жадати існування!
Лиш там, де є життя, є й жадання, – але не жадання жити, а – так учу я тебе – жадання влади!"
Так навчало мене колись життя: і тому, наймудріші, я можу відгадати ще й загадку вашого серця.