Правда, я – ліс і морок серед темних дерев; та хто не злякається мороку, знайде і трояндові кущі під кипарисами.
Знайде він і божка, найлюбішого для дівчат: край джерела спочиває він, заплющивши очі.
Воістину, заснув він серед білого дня, ледащо! Може, він надто довго ловив метеликів?
Не гнівайтесь на мене, прекрасні танцівниці, якщо я трохи покараю божка! Він, звісно, кричатиме й плакатиме, та в нього де сльози, там і сміх!
Отож із сльозами на очах нехай він вас просить до танцю, а сам я заспіваю вам пісню.
Ця танцювальна пісня глузуватиме з духу тяжкості, того найвищого і найдужчого диявола, про якого кажуть, ніби він "владар світу".
І такої пісні заспівав Заратустра, поки Амур і дівчата разом вели танок:
О життя, недавно я зазирнув тобі в очі, і мені здалося, ніби я поринаю в незбагненне.
Але ти підчепило мене золотим гачком і глузливо сміялося, коли я назвав тебе незбагненним.
"Так кажуть усі риби, – відповіло ти. – Що їм несила збагнути, те для них незбагненне.
Але я тільки мінливе й дике, в усьому як жінка, і не маю ніяких чеснот.
Хоча серед вас, чоловіків, мене звуть "глибиною" чи "вірністю", "вічністю" чи "таїною".
Адже ви, чоловіки, завжди обдаровуєте нас своїми чеснотами, – ох, які ж ви чеснотливі!"
Так сміялось воно, безвірне; та я ніколи не вірю ні йому, ні його сміхові, коли воно обмовляє себе.
І коли я віч-на-віч розмовляв із своєю несамовитою мудрістю, сказала вона гнівно: "Ти прагнеш, ти жадаєш, ти любиш, – отже, хвалиш життя!"
Я ледве не відповів їй лихим словом, ледве не сказав тій розгніваній правди; адже нема злішої відповіді, ніж "сказати правду" власній мудрості.
Так воно склалось між нами трьома. Від щирого серця люблю я тільки життя... і, воістину, найміцніше тоді, коли його ненавиджу!
Та якщо я прихильний до мудрості, а часто й занадто прихильний, то лише тому, що вона мені дуже нагадує життя!
У неї його очі, його сміх, і навіть його золоті гачки: що я вдію, коли вони такі схожі між собою?
А як життя колись запитало мене: "Що таке мудрість?" – я відповів запально: "О, це просто мудрість!
Її прагнуть і нею насичуються, дивляться на неї крізь серпанок і ловлять її сітями.
Чи гарна вона? Звідки мені знати! Та на її принади спокушаються й найстаріші коропи.
Мінлива вона й уперта, я часто бачив, як вона кусала собі губи і рвала гребінцем волосся.
Мабуть, вона лиха й нещира, і в усьому лиш баба; та коли обмовляє себе, тоді, власне, спокушає найдужче"
Коли я сказав це життю, воно злобно всміхнулося і заплющило очі. "Про кого ж ведеш ти мову? – спитало воно, – чи, бува, не про мене?
І навіть якщо ти маєш рацію, – чи можна так казати мені просто в вічі! А тепер покажи мені свою мудрість!"
Ох, ти знову розплющило очі, о кохане життя! І мені здається, ніби я знову поринаю в незбагненне.
Так співав Заратустра. Та коли танець закінчився і дівчата пішли, йому стало сумно.
"Сонце вже зайшло, – сказав він нарешті, – галявину вкрила роса, з лісу тягне холодом.
Щось невідоме підступило до мене і замислилось. Як! Ти ще живий, Заратустро?
Чому? Навіщо? Чим? Куди? Де? Як? Хіба не безглуздя – жити й далі?..
Ох, друзі мої, це вечір запитує моїми устами. Даруйте мені мою печаль!
Вечір настав: даруйте мені, що вже вечір!"
Так казав Заратустра.
ПОГРЕБОВА ПІСНЯ
"Там німотний острів могил: там і могили моєї юності. Туди я віднесу вічнозелений вінок життя".
З такою думкою в серці плив я морем.
О видива й видіння моєї юності! О миті кохання, божественні миті! Як швидко ви згинули! Сьогодні я згадую про вас немов про мерців.
Від вас, мої дорогі покійники, віють ніжні пахощі, що приносять на серце сльози розради. Воістину, вони глибоко зворушують і розраджують серце самотнього мореплавця.
Та все ж я най багатший, і мені заздрять найдужче – мені, найсамотнішому! Бо ви були моїми, а я ще й донині ваш: скажіть, кому падали з дерева такі трояндові яблука, як мені?
Та все ж, наймиліші, я плід і щедра нива вашої любові і квітую у вашу пам'ять розмаїттям дикорослих чеснот!
Ох, нам судилося не розлучатися, мої милі нетутешні дива; ви прилітали до мене і моїх жадань не як полохливі птахи, – ні, ви вірили мені, а я вам!
Так, божественні миттєвості й миті: ви, як і я, були створені для вірності й неминущої ніжності, отже, слід мені зараз дорікати вам за невірність і прозивати вас зрадливими, – інакше не вмію.
Воістину, втікачі, надто швидко ви вмерли. Та ви не втікали від мене і я не втікав від вас: не винні ми одне перед одним у нашій зрадливості.
Щоб убити мене, душили вас, адже ви співочі птахи моїх сподівань! Так, мої любі, злість завжди пускала свої стріли у вас – щоб поцілити моє серце!
І вона поцілила! Бо я завжди леліяв вас у серці, наче скарб, був немов одержимий: тому ви й повинні були вмерти замолоду, ще й як передчасно!
Стрілу пустили у найвразливіше моє місце: там були ви, вкриті тільки ніжним пушком, схожі на усмішку, що вмирає від чужого погляду!
І ворогам своїм я скажу таке: "Що важить просте вбивство проти того, що ви заподіяли мені!
Те, що ви заподіяли мені, гірше всілякого вбивства; ви в мене відібрали безповоротне", – отаке я скажу своїм ворогам!
Ви ж убили видива й найдорожчі дива моєї юності! Ви відібрали товаришів моїх забав, блаженних духів!
Нехай же пам'яттю про них буде цей вінок і моє прокляття.
Прокляття вам, вороги! Ви ж укоротили мені вічність, – тепер вона звук, що розбився об холодну ніч. Тепер вона мить, один лише погляд божественного ока!
Колись, у кращі часи, з чистоти своєї я казав таке: "Все живе повинно бути для мене божественним".
Тоді ви напосілись на мене брудними примарами; ох, куди щезли тепер ті кращі часи?
"Кожен день для тебе повинен бути священним", – цього навчала мене юнацька мудрість; воістину, це мова веселої мудрості!
Але вороги викрали мої ночі й підмінили їх мукою безсоння: ох, куди щезла та весела мудрість?
Колись, дивлячись на птахів, я шукав щасливих ознак; тоді на мій шлях ви пустили огидну потвору – сову. Ох, куди щезли мої ніжні жадання?
Колись я дав обітницю зректись будь-якої огиди: тоді ви обернули моїх ближніх та родичів на гнояки. Ох, куди щезли мої найшляхетніші обітниці?