ЯМА
Залишивши загін з тридцяти козаків у Краковецькому лісі (Самусь, Абазин та Іскра зі своїми невеличкими загонами відокремилися раніш і повернули кожен у свій бік), Семен Палій з Арсеном та його друзями прибув надвечір до Немирова. Коли добре стемніло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став і, піднявшись на узвишшя, де починалося місто, прокралися манівцями до крайньої убогої хатини, що стояла одиноко над урвищем. У її маленьких віконцях блимав ледь помітний у густій вечірній пітьмі вогник...
На стукіт у шибку з хатини почувся кволий жіночий голос.
— Хто там?
— Матусю, відчиніть! Не бійтеся. Ми люди свої — не татари. Лиха вам не завдамо, — обізвався Палій. У сінях загримів засув.
— Заходьте, якщо ви добрі люди, — прошамкотів із темряви хрипкий жіночий голос.
Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати... Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.
— Добрий вечір, матінко, — привіталися козаки, оглядаючи хату.
— Вечір добрий.
— А у вас не жарко, — сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.
— Нічим протопити... А в ліс іти несила вже... Є трохи соломки в клуні — ото й прокурюю, — тихо відповіла стара.
— То ви самі живете?
— Сама...
— Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула.
— Родина... Родинонька моя... Були в мене три сини і дві дочки... Були невістки, зяті, онуки... Повна хата людей була... А тепер одним-одна зосталася... Як палець... Мов богом проклята... Нікого нема!
— Ясно. — Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.
Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз'ятрені очі, запитала:
— А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу — не Юраськові посіпаки...
— Ні, матусю. Ми запорожці... Здалеку забилися до вас... Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.
— Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим...
— Не турбуйтеся, матусю, — весело відповів Палій і повернувся до друзів. — Ану, хлопці, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней — у хлів! Сакви — до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею...
За годину в печі палахкотіло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотів пшоняний куліш, затовчений салом. Крім пшона і солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлібина і кілька головок часнику. Палій захалявним ножем покраяв хліб на шість рівних скибок, до кожної скибки поклав по зубку часнику, у велику череп'яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив ніздрі зголоднілих людей смачним запахом смаженого сала, і запросив усіх до столу:
— Матінко! Друзі! Пригощайтесь чим бог послав... Ще коли б чарку оковитої — то й зовсім була б добряча вечеря!
В хаті стало тепло, затишно. Світліше запалахкотіла скіпа, і навіть закіптюжені стіни здавалися не такими похмурими, непривітними.
— Матінко, ви прожили в Немирові все життя, — сказав Палій, облизавши ложку і запхнувши її за халяву, поряд з ножем. — Тож, напевно, багатьох тут знали і знаєте?
— Не багатьох, а всіх, синку, — відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. — Може, хіба забула кого ниньки... Бог пам'яті вкоротив на старості...
— Колись я тут знавав одного чоловіка... Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востаннє...
— Хто ж це?
— Мирон Семашко... Знали?
— Звичайно, знала... Я всіх Семашків знала... Ще коли дівкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.
— От і добре... Мирон живий?
— А цього не знаю, голубе... А жінка його, Федоська, живе на Шполівцях.
— Так, так,Феодосія, — зрадів Палій. — То, може, ви проведете нас до неї?
— Голубе мій, я ледве додибую по заметах до криниці, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашків... Це ж неблизький світ! Та тут по сусідству живе Сава Грицай, Федосьчин брат... До нього я, може, якось і дочовгаю. А він — чоловік молодий. Швиденько проведе вас до Семашків...
— І це непогано, — зрадів Палій. — Ходімо ж, матусю... Арсене, ти зі мною!
До Грицаєвої хати справді було недалеко. Обігрівшись і попоївши кулешу, стара швиденько дрібуляла по снігу, опираючись на палицю.
У вікнах не світилося. На стукіт бабусі ніхто не озвався. Тоді Палій торохнув кулаком по рамі — аж шибки забряжчали. І зразу ж почувся густий чоловічий голос, ніби господар, причаївшись, стояв за вікном.
— Кого лихий носить?
— Савої Відчини! Це я!.. — прошамкотіла стара.
— Це ви, бабо Секлето? — голос прозвучав незадоволено. — І чого ви товчетеся серед ночі?
Двері відчинилися — на порозі вималювалась висока постать у довгій білій сорочці.
— А це хто з вами, бабо Секлето? — злякано відсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити двері.
Та Арсен миттю просунув у щілину ногу, плечем натиснув на двері і ввійшов до сіней. Палій поспішив заспокоїти чоловіка.
— Не бійся, господарю! Впускай до хати. Я Семашків товариш.
— Ви знаєте Мирона Семашка? — недовірливо прогув у темряві сіней голос.
— Ще б пак! Однокашники по колегії.
— Ось як! Тоді заходьте...
Палій повернувся до старої, сказав:
— Матусю, самі добіжите додому чи провести? Бо ми тут трохи затримаємося... А зустрінете кого — про нас анічичирк!
— Сама, добродію, сама дошкандибаю якось... І не сумлівайте-ся — мовчатиму як риба!
Коли за старою скрипнула хвіртка. Палій і Звенигора причинили сінешні двері.
— В хаті вже сплять? Не побудити б...
— А ми зайдемо в хатину, — відповів господар. — Почекайте хвилинку, я принесу вогню...
Незабаром він вийшов зі свічкою і завів пізніх гостей до невеликої холодної кімнати поруч з коморою. Тут пахло сухим зіллям, мишами і пусткою.
Поставивши свічку на стіл, змів ганчіркою з широкої лави пилюку, запросив:
— Сідайте... Що вас привело до мене в таку пізню пору?
Сава дивився прямо і твердо. В його погляді все ще таїлася недовіра. Це був міцний чоловік років тридцяти. З-під білої сорочки випиналися широкі м'язисті плечі. Кучма густого чорного волосся закривала йому півлоба і надавала обличчю суворого виразу. Було видно, що він стривожений незвичайними відвідинами незнайомців і нетерпляче жде відповіді на своє запитання.