— Яку державу і для кого — для турків? — вихопилося у в'язня.
Юрась зблід, як мрець.
— Дурню! — вигукнув різко. — Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?
— Золота у мене немає!
— Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п'яти!
Кремезні пахолки згребли в'язня, звалили на сніг. Один усівся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.
— Раз, два, три... — лічив Многогрішний, — п'ять... десять-п'ятнадцять... тридцять...
Від нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.
— Досить! Підведіть його!
Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.
— Ну, а тепер — скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави на-шоїі Зрозумів, мостивий пане?
— Зрозумів... Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була... — глухо, промовив Халявицький. — Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося... Хоч убийте, правду кажу!
— Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. — зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків:— Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!
Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.
— Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? — похмуро промовив Юрась, звертаючись до в'язнів, що стояли ні живі ні мертві.
Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
— Ну, що скажете?
— Не катуйте нас, ясновельможний пане, — пробелькотали задерев'янілими язиками. — Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!
— Гаразд! Лізьте назад до ями... А ви?
Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.
— Чого ж мовчите?
— Нічого нам казати, — промовив один. — Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.
— Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав! Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.
Потім захекані пахолки взялися за другого... Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що-небудь внести за себе щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.
Врешті залишився один — Семашко.
Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул "князя і гетьмана", сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити... Десь у глибині серця іноді з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями — султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, — це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які-небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці... Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні... І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні. Тетерині... Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву... А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би най-жорстокішим тортурам... Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?
— Як тебе звати, запорожцю? — спитав він Семашка.
— Семашко Мирон, гетьмане.
— Звідки?
— Немирівський зроду-віку.
— Давно в Січі?
— Як тільки закінчив київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман... Тож уже кільканадцять літ... Правда, з перервами.
— О, ти вчився в колегії? Я теж там учився...
— Я це знаю, гетьмане.
— А ще що ти знаєш про мене?
— Те, що й усі.
— Те, що всі знають, мене мало цікавить... А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох-трьох осіб, я хотів би дізнатися...
— Я не розумію вас.
— Не прикидайся дурником... Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ...
— Їй-богу, не знаю!
— З чим прислав тебе Сірко до Немирова?
— Я прибув сам, по власній волі... На зимівлю... Тут моя родина.
— Він наказав убити мене?
— Він нічого не наказував...
— То, може, це зробив гетьман Самойлович?
— Я ні разу не бачив його.
— Звідки ти знаєш Астаматія?
— Я його не знаю.
— Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!