— Згинь, нечиста сило! — махнув рукою на неї, але та тільки засміялася:
— Що ти верзеш, хлопче? Ти ж сам мене шукав... Тоді пошукай мене знову...— І зачепила його кінчиком коси по обличчю, а хлопчина, вжахнувшись, відчув, як він хутко маліє і, мов краплина роси, тоне в траві. Хто б сказав, що трави такі високі? Такі пустомелі! Хлопчак, котрий перетворився у краплину, добре бачив, як трави схилялися одна до одної, і чув їхній шепіт:
— Хіба не дурник цей малий! Поки не знайде золотого кавуна, а в ньому Срібну троянду, справжня подоба не повернеться до нього.
Трави сміялися, а над ними височіла баба, як велетенська гора. Таким далеким було її обличчя, що хлопчина-краплинка не міг його і розгледіти. Чи в неї досі риб'яча голова? Чи то йому тільки наснилося? Він побачив, як баба-риба розв'язала лантух, у якому щось зблиснуло.
— Оце диво! То ж золотий кавун! — Хлопчина-крап линка кинувся до нього, але кавун підстрибнув і покотився з гори донизу. На ньому верхи сиділа Риб'яча Голова і сміялася:
— Дожени мене, якщо зможеш! Тільки там, де я зупинюся, знайдеш Срібну троянду! — Вона дедалі швидше віддалялася, а за кавуном, у прим'ятій траві, золоті зернята залишали слід.
Хлопчина-краплинка кинувся бігти по ньому, але біг його був напрочуд повільний, бо травиночки обплутували його і все щось шепотіли. Він прислухався. Чи не причулося? Йшлося про цілющі трави. Про деякі з них він і сам знав. Але хто ж такий Зірко, про якого шепочуться трави? Карлик, схожий на Зірка, відвідував його, коли він був занедужав. Як усе повторюється! Малий чистильник усміхнувся сам до себе. Зірко теж колись був хлопчиком. Ясноволосий, ясноокий, мандрував він світом і лікував од хвороб. Особливо раділи йому дітлахи. Але коли люди його розізлили, він зник. Тільки один Місяць стверджує, що бачить, як Зірко стрибає із зірки на зірку, за ніч обстрибуючи все небо. Тому його і називають Зірком...
Захопившись оповідками трав, хлопчина-краплинка і незчувся, як почав тонути.
— Ой, де це я? — кинувся лише тоді, коли з іншими краплинами опинився аж у підземній печері. "Як тут гарно!" Хлопчина-краплинка від подиву широко розплющив очі. Стіни печери виблискували кольоровими кристаликами, мінилися, неначе веселка забралася під землю. Хлопчина прислухався. Здалося йому, ніби він чує чиїсь далекі голоси, а, придивившись, побачив, що із глибини печери виходять кільканадцять моторних карликів. Вони оточили його і затіяли гру.
— Гоп, поп, ух, гух! — стрибали і реготалися карлики, а хлопчина-краплинка і сам підтупцюючи, стриг їх поглядом. Найбільше здивувала його дівчинка, яка вела танець. Вона була невеличка, не більша від бджоли, але така срібляста, така легенька, що, здавалося, вона не ходить, а витає. "Добре було б залишитися з ними назавжди",— подумав малий чистильник, якого перетворили в крапельку, але згадав про Срібну троянду і весь затремтів: він мусить знайти її, мусить, мусить!
Мала танцюристочка підходила до нього все ближче.
"Мабуть, вона їхня цариця?" — подумав хлопчина-крапелька. І тут дівчинка сказала, що хотіла б його побачити, але її зір так послабшав, що вона вже не розпізнає облич. Дівчинка підвела вгору своє сріблясте личко із згаслими очима, і в хлоп'яти зринула думка: "Невже вона не знає, що вода в потоці, який перетинає печеру, цілюща?"
— Вмийся водою з потоку! — прошепотів він до неї.— Прозрієш!
Срібляста танцюристочка опустила голову у воду й вигукнула:
— Я бачу! Бачу-у! Дякую тобі, але хто ж ти такий? — Вона підняла хлопчину-крапельку і поцілувала його.
У ту ж мить малий чистильник відчув, як повертається до нього справжня його подоба, а на плечах виростають крила. Печера зненацька розкрилася, і він полетів усе вище й вище, аж доки побачив, як з горба котиться золотий кавун, а на ньому верхи сидить баба — Риб'яча Голова.
— Дожени мене, якщо зможеш! — засміялася вона.
— Зараз дожену! — гукнув хлопчак і спробував пришвидшити свій політ, але відчув, що крила його маліють і він падає на берег якогось озера. "Звідки тут вода? — здивувався хлопчак.— Адже щойно її тут не було!"
А Риб'яча Голова була вже на другому березі озера. Розчарований хлопчак затужив:
— Ніколи мені не наздогнати її! Ніколи не добуду Срібну троянду!
— І не добудеш! Якщо будеш сидіти й плакати, звичайно не добудеш! — 3 води вистрибували маленькі рибки і всміхалися йому. Одна з них підпливла до берега та й каже:— Сідай мені на спину. Одного разу ти мені допоміг вернутися у воду. А зараз я тобі допоможу. Сідай!
Малий чистильник жалісно глянув на рибку і невесело всміхнувся:
— Не треба, рибко! Ти ж дуже маленька!
— Я маленька? — гукнула рибка і стала на очах рости, аж поки виросла до розмірів човна. Хлопчак стрибнув їй на спину, і вони попливли. Не встиг він отямитися від подиву, як перед ним уже був золотий кавун, а на ньому — Риб'яча Голова. Хлопчак простягнув руку, щоб дістати золотого кавуна, але той умить зник, а замість нього з'явився на воді золотий обруч. Стара з риб'ячою головою сиділа на ньому, як на престолі, й під'юджувала:
— Наздожени мене, якщо зможеш!
Ще не скінчила Риб'яча Голова говорити, як риба, на котрій хлопчак плив, широко відкрила рота і проковтнула її. Зосталося на воді лише коло сяйва, а з нього піднялася Срібна троянда. Хлопчина, скрикнувши від подиву, невідривно дивився на неї. Ніжна, вся срібляста, квітка випромінювала таке сяйво, що і небо, і земля заблищали. Маленький чистильник простягнув руку, щоб дістати її, але квітка, мов срібний птах, злетіла у височінь.
— Я тобі не потрібна, Золотовустий! — Срібна троянда ніжно торкнулася обличчя хлопчака.— Повертайся до людей!
Срібна троянда зникла, а малий чистильник радісно всміхнувся. Відтоді й пішов по світу поголос про хлоп'я, від слів якого квітне каміння, зникають хворощі й туга. Люди його зустрічають з великою радістю. Вони знають, що на тому, кого торкнеться Золотовустий, довго ще сяятиме золоте сяйво.
Хтозна, може, так і було? А може, то людям лише так здається? Одне відомо достеменно: Золотовустий мандрував світом, і слава про нього множилася. І здавалося, що вічно так буде! А й було б, але раз Золотовустий не знайшов ліків для дитини, яка паленіла в пропасниці. Все, що він пробував, не допомагало! Дитя на очах жовкло, марніло. Що ж діяти?