З кожним днем місто ставало дедалі бруднішим. Лихо та й годі!
Ніякі зусилля навести порядок на вулицях, майданах, у садах і скверах нічого не давали. Кроку не можна було ступити через лушпайки, клапті паперу, інший мотлох. Курява й сажа забивали вуха й очі. Господині не відчиняли вікон, але вітер все одно заносив бруд у кімнати. Здавалося, що й сніг з неба падає брудний. І справді, коли сніг почав танути, то по ринвах і вулицях потекла чорна вода.
Жаль було дивитися на сірі дерева й квіти, що в'янули, тільки-но з'явившись на світ. Але ще важче було бачити, як діти і старі люди силкуються вдихнути ковток повітря. Птахи, що залишилися в місті, похнюплено сиділи на голих вітах, не маючи сили ні відкрити дзьоб, ні змахнути крилами.
— Це нестерпно! — казали жінки, які не могли відбілити простирадла й сорочки.— Треба щось робити!
— Настав кінець світові! — зітхали баби й діди, коли приводили внуків з прогулянки й бачили на їхніх обличчях брудно-сірий наліт.
— Треба негайно щось робити! — уголос заговорили всі мешканці міста, проте ні підмітальники, ні поливальники не могли впоратися зі звалищем сміття, хоча день і ніч підмітали й мили. Гори сміття росли на очах.
— Якщо й далі так буде,— знічено міркували старійшини міста,— то гори сміття виростуть до дахів і завалять нас зовсім.
Усі, як один, узялися за мітли й заступи, проте гори сміття росли й далі, наче глумлячись із зусиль мешканців міста. Хлопчаки, зачинені в чотирьох стінах, зі смутком дивилися на колишні майданчики для ігор, але найбільше сумував один маленький розпатланий хлопчик. Він кілька місяців приносив хворій сусідці хліб і молоко, а навесні вона подарувала йому чудового жовтого м'яча. Тепер м'яч без діла припадав пилом під ліжком, бо й спортивні майданчики були засипані сміттям.
"Ех, якби в мене була чарівна мітла! — зітхнув малюк.— Я підмів би всі вулиці, майдани, всі стадіони й парки. Старим людям було б де прогулюватися, дівчаткам — стрибати через мотузок, а хлопцям було б де ганяти м'яч". Хлопчик ще не закінчив свою думку, як за шафою почувся якийсь шурхіт. "Це що ж таке?" — здригнувся малий, але здолав страх і підійшов до шафи.
— А, це ти вирішила прогулятися! — засміявся він, побачивши стару, закинуту мітелку, якою перед тим, як купили пилосос, мати підмітала підлогу. Заспокоївшись, хлопчина повернувся до вікна. Втім, через хвилину-другу мітелка підійшла до нього, прихилилася до його ноги й запропонувала:
— Почнемо!
— Що? — всміхнувся малюк.
Мітелка була така маленька, така зношена, що годилася хіба для того, щоб підмести ганок або килимок перед дверима. Проте вона й далі наполягала.
— Давай почнемо, давай! — казала вона.— Основне почати, а там піде само собою...— вмовляла вона хлопчика доти, аж поки він вийшов з нею на вулицю.
О, як насміхалися, як збиткувалися з них мешканці його вулиці, всього міста!
— Такою мітелкою куряву з черевиків не зметеш! — розтягнув сусід рота до вух.— Хіба не бачиш, що ледве купи тримається!
— Го-го-го! — трусилося черево у головного двірника.— Нам сталевими мітлами не вдається виграти битву, а він хоче перемогти з допомогою хатнього віника...
— Ха-ха-ха! — реготала тепер уся вулиця, усе місто, а сміття і відходи росли й росли. Люди вже провалювалися по коліна, хоча сталеві мітли й гумові шланги вели відчайдушну битву за чистоту. Хлопчак знічено похнюпився, але мітелка гордо сказала:
— Не звертай уваги. Нехай сміються. Серця у них такі самі брудні, як і вулиці, тому вони й не можуть впоратися зі сміттям! — Вона почала рухатися у нього в руці, і тому таки довелося взятися до роботи.
І о диво! Сміття стало відступати перед мітелкою, з'явилася чиста поверхня, спершу невеличка, як носова хусточка, потім — як кімната. Хлопчик все працював, підмів перед своїм будинком і перейшов до сусіднього.
— Це що таке? — заволав головний двірник.— Такою мітелкою килимок не вимести, а вона гребе сміття, яке й сталеві мітли прибрати не можуть. Тут щось не так! — Головний двірник підозріло покрутив головою.
Хлопчака з мітлою відразу оточив натовп нероб.
— Дай-но погляну! — погрозливо сказав один з них.— Агій! У моєї бабці була така сама мітелка, то вона її викинула, коли пилосос купили.
Натовп розреготався, а хлопчак густо почервонів. У його мітелки вигляд був справді жалюгідний. Але ж вона була сильніша за сміття. Сильніша! Хлопчина гордо підняв голову й почув шепіт мітелки:
— Тримайся! Нікому не віддавай мене!
Тільки-но вона попередила його, як чиясь нахабна рука вихопила в нього мітелку. Натовп схвильовано загув.
— Дай мені! Дай мені! — чулося звідусіль.— Я теж хочу прибрати біля своєї домівки! — Люди штовхалися, сварилися, відбирали одне в одного мітелку, а гори сміття тим часом росли. Зненацька мітелка вивільнилася і злетіла над натовпом.
— Лови! — заволали гультяї один поперед одного й погналися за мітелкою, але хоч скільки вони за нею ганялися, їй щоразу вдавалося вислизнути з їхніх рук. Невдовзі добігли вони до межі міста, де починалися поля, а мітелку так і не впіймали. За широким полем стіною темніли дерева.
— Втече в ліс, тоді ніколи її не зловимо! — вигукнув один з переслідувачів. Натовп зупинився. Високо над ним, у повітрі, застигла й мітелка.
— Що ж робити? — заголосила якась баба.— Без неї ми задихнемося від бруду! Самі бачите — лише вона може прибирати!
— А якщо й зловимо, то що з того? — вголос міркував присадкуватий чоловік.— Адже не можна всім одночасно підмітати...
— Нехай кожен прибере біля своєї домівки! — запропонував один зі старійшин міста.
— А парки? А майданчик? А стадіони? — нагадав йому другий.
— Це нас не стосується! — почулися голоси з натовпу.— Про це нехай в інших голова болить.
— Хіба так можна? — втрутився бідно одягнений дідок.— Сусід у мене дуже хворий, я приберу і перед його будинком, і майдан, на який виходить наша вулиця, теж приберу. Адже до цієї напасті ми щоранку там збиралися! Тож чи можна там залишити сміття! — Дідок обвів поглядом людей, що юрмилися довкола, не розуміючи, чому ті сміються прямо йому в лице. Нарешті одна з жінок пояснила:
— Ти ж сам ледь ноги переставляєш. Тобі й біля своєї домівки як слід не прибрати! — Вона глумливо розреготалася, але мітелка, що стояла високо в повітрі, стала раптом знижуватися, підлетіла до дідка, який хотів прибрати перед сусідським будинком, і мовила: