Хлопці не чули голосу, але до них долинув отой страшний виючий звук, що йшов з-під землі: —У-у-у…
Охоплені страхом, вони рвонулися слідом за Щуром.
6. Несподівана суперечка
Лише опинившись на городі в старої Бейлихи, хлопці спинились і трохи віддихалися. Вони були так налякані, що їм навіть ввижалося, ніби хтось гнався за ними…
— Пху! Їх!
— Оце да!
— Що, що там було?
У Щура зуб на зуб не попадав.
— М-мрець… ж-живий мрець, — ледве вимовив він.
— Що-о? — у хлопців очі рогом полізли. Першим отямився Павлик:
— Ну що ти верзеш! Хіба бувають живі мерці?!
— А що! Ти знаєш, що він сказав… — і Щур передав слова, які він почув із склепу.
— Не може буть! То тобі приверзлося.
— Теж іще — сказонув! — підтримав Павлика Сергійко.
— Вік баті-маті не видать! — побожився Щур, чиркнувши нігтем об зуби.
Це була свята вулична клятва.
Проте хлопці з сумнівом глянули на нього:
— Все-таки це якась нісенітниця. Живий мрець!
— А що! Може, воскрес, — несподівано сказав Лесик (йому хотілося підтримати брата), — от баба ж говорила, що якогось Ісуса Христоса розп’яли, він умер, а потім воскрес.
— Ну що ти, Лесику, — поблажливо посміхнувся Сергійко. — То ж казки!
Щур раптом роздратувався — його ображало, що хлопці йому не вірять.
— Казки! Казки! Легше всього сказати — казки. А от я точно знаю, що в лаврі є свята вода, якою лікують рак. Навіть тих хворих, від кого вже й лікаоі відмовились. І кажуть, що це не брехня, а точно. І від простуди помагає…
Сергійко підозріло глянув на Щура:
— Ти що, може, теж віриш в бога і в усякі оті чудеса?
Щур почервонів:
— Що я, старий? Але… багато все-таки є в житті загадкового і… одним словом, незрозумілого. А що — ні?
— Звичайно, багато. А ти хотів щоб все було зрозуміле? Тоді й жити було б нецікаво, — резонно зауважив Павлик.
Щур зміряв його презирливим поглядом:
— Теж іще — пояснив! Мудрець! А от ти скажи, де кінчається повітря, небо, одним словом?
— Як — де? — здивувався Павлик. — Ніде не кінчається.
— Що значить — ніде?
— А от те й значить! Чи ти, може, думаєш, що небо тверде як… як купол в цирку? Чому ж тоді його наші супутники і ракети не пробили?
— Нічого я не думаю! Але ж ти теж не можеш пояснити.
— Я, звичайно, не професор і науково пояснити тобі не можу. Пожди поки виросту. Але, по-моєму, і так все ясно: якби був який-небудь кінець, то за тим кінцем все одно щось повинно бути, а за тим кінцем — ще, і так далі. От тобі ніякого кінця й немає.
— Нічого не скажеш — пояснив! — іронічно пхикнув Щур. — Ну, добре. А скажіть, було у вас таке: от робиш щось, і раптом здається, що точно, ну точно— точнісінько таке вже з тобою було — ніби колись давно-давно… Га?
— Пх… Щось не пригадую… Хіба що уві сні, може! — з уїдливою посмішкою сказав Павлик.
А Сергійко раптом зсунув брови і тривожно закліпав очима, пригадуючи:
— Стривай… так, було, здається… А що? При чому тут бог?
— Нічого, — торжествуюче сказав Щур. — Хіба я що кажу? От поясни, спробуй. Я ж…
— Та кинь ти дурниці всякі вигадувати, — перебив його Павлик, бачачи, як розгублено дивиться на Щура Сергійко.
— Легше всього сказати — дурниці,— огризнувся Щур. — Просто ви не думаєте над усім цим, а я думаю.
— Чи не на базарі? Коли яблуками торгуєш… — єхидно усміхнувся Павлик.
Щур спалахнув:
— А хоча б і на базарі. Тобі що! Ходім, Лесько. Нам додому час. Ну!
І Лесик, ні слова не кажучи, покірно пішов за ним, високо піднімаючи ноги, щоб не чіплятися за картоплиння.
— Образився! — сказав Павлик, коли вони пішли. — А чого він, справді, дурниці патякає? Теж іще — філософ знайшовся.
Павлик був добрий хлопчик, він уже шкодував, що образив Щура, і хотів якось виправдати себе. Сергійко це зрозумів:
— Та облиш це — поображається і перестане.
Весь день Сергійко і Павлик були під враженням випадку на кладовищі. Довго думали — розказати дорослим чи ні. Потім вирішили — не варто. Хай це буде їхньою таємницею. Адже Павлик вірно сказав — якщо все буде зрозумілим — нецікаво жити. До того ж дорослі, мабуть, все одно не повірили б, почали б сміятися: понавидумували якихось страхів — зайці полохливі, а не хлопці! Серед білого дня голос з могили! Чудасія та й годі!
Ні, дорослі в цих справах нічого не розуміють.
Після обіду Сергійко і Павлик не витримали — потай пішли на кладовище. Таємнича каплиця, як магніт, притягувала їх до себе. І боялися вони, і страшенно кортіло їм подивитися, що там таке. Але цікавість сильніша за страх!
Тривожно билися серця хлопців, коли вони підповзали до каплиці. Сергійко перший заглянув через пролом у склеп. При цьому він весь напружився і був готовий кожної миті зірватись і бігти геть. Але склеп, був порожній.
— Ну? — пошепки спитав Павлик, зазираючи Сергійкові через плече.
— Нічого… — прошепотів Сергійко. Потім, несподівано для самого себе, голосно гукнув:
— Го!
І завмер у чеканні.
Та тільки глуха, ледь чутна луна прикотилась у відповідь з підземелля.
Додому хлопці йшли заспокоєні і майже веселі
— То Щур, мабуть, вигадав, — бадьорим голосом запевнив Павлик.
А наступного дня Сергійко поїхав у піонерський табір. Інші радості та турботи захопили його, і незабаром він зовсім забув про випадок на кладовищі.
І от через місяць…
7. Так от хто писав записки!
— Ну то що будемо робити? — спитав Павлик.
— А ти як вважаєш? — в свою чергу спитав Сергійко.
— Хтозна? Може, дорослим усе розповімо?
— Та ні. Якось це… Я свого батька знаю. Він скаже: "Ех ти! А ще в спортшколу ходиш, боксом займаєшся. Якоїсь дурниці злякався!"
— Воно, звичайно… мабуть, не варто. В бога ми не віримо — чого нам боятися?
— Авжеж. А вночі на кладовище і Том Сойєр з Геком ходили. Пам’ятаєш? І все було в порядку. І взагалі — чого ми дрейфимо? Коли читаємо або кіно дивимося про подвиги та пригоди всякі, то мріємо — от би самому! А як трапилося щось у житті — одразу в кущі.
— Точно! Підемо! От тільки б не проспати…
Вони повеселішали. Загадкова історія з листами
здалася їм забавною пригодою. Проте ненадовго. Через півгодини неспокій і сумніви знову охопили їх. Правда, тепер вони старанно приховували це один від одного.
— Може, Щура і Лесика з собою візьмемо? — г мовби між іншим спитав Сергійко. — Все-таки веселіше буде. Та й вони до цього трохи причетні. Цікаво, їм теж прийшов лист?