Алі взагалі не відчував втоми від свого діла, просто йому здавалось, що не він своїми ударами примушує барабан гуркотіти, а барабан своїм гуркотом шарпає то вгору, то вниз його руки з калаталами.
Тіні скоротились, побігли назад і сховались до своїх володарів.
Сонце стало рівно в зеніті.
Руббан біля пенька – уламка щогли виміряв щось по сонцю, креслив вугіллям па чистій вискобленій дощечці, заміряв відстані на малюнку циркулем. 3 полудня спекота настала така ж, як і вчора. По кораблю з корми вітер починав гнати задушливий сморід. Навіть ядучий запах бітумного мастила, яким проквачили старі вітрила, не перебивав задухи.
Алі паморочилась голова, його стало нудити. Стало важко дихати. Піт зачурів по скронях, по лобі.
Він задер голову, щоб краще продихнути. І з жахом побачив, що високо, високо в небі кружляють шуліки. Малесенькі, неймовірно малесенькі. Та він добре знав їх лет – над смітником за багдадськими бойнями отак вони плавали по колу у височині від сходу до заходу сонця. Алі не витримав І заволав з жахом:
— О му'алліме! Є звістка!
Він кричав, а руки його гатили щосили в барабан і він ані на мить не збився з ритму.
На крик хлопця руббан вискочив з ляди і в одну мить підбіг до хлопця.
— Не галасуй! Що за звістка?!!
— О му'алліме! П'ять шулік кружляють угорі. Он подивись – на п'ядь від сонця на захід!
— Тихше! Мовчи! – зашепотів суворо руббан.– Не привертай увагу хлопців! Вони все одно не побачать, у них не такий зір, як у тебе!.. Але всі показяться, а до берега ще далеко! Найменше це п'ять трьохгодинних переходів при повному вітрилі. Ми ж потроху осідаємо, втрачаємо хід. Іди проспись у кормовім трюмі – там не так смердить –вітер сюди все зносить. І мовчи! Я наказую! Не спокушай людей. Завтра вранці, якщо Аллах допоможе, будемо в Калікуті… Гей, хлопці!!! – заволав капітан до веслярів.– Заспіваймо нашу йєменську корабельну!
Руббан перехопив калатала в Алі і заспівав високим-превисоким голосом пісню, під яку єменські матроси тягнуть линви, переносять вантажі і гребуть, заходячи у вузькі затоки.
Коли Алі заліз у кормовий затишок, йому назустріч підвівся чаклун з насупленим, похмурим обличчям. Почервонілі очі зиркнули на Алі недобре, та він нічого не сказав і мовчки виліз на смердючу палубу.
Засинаючи під паками з якимось начинням, Алі почув, що в ритм веселої пісні, стукіт барабана ще додався пронизливо-гунявий свист сопілки. "Значить, чаклун приходить до тями…" – подумав Алі і заснув.
Поки він спав, йому нічого не снилось.
Сонце сідало, коли Алі прокинувся. А прокинувся він, бо запахло чудесним запахом моханського бадьорого зілля.
Алі прокинувся і миттю сів.
Поруч стояв руббан, виймав із паки зерна і сипав їх у мідний невеличкий казанок.
— О му'алліме! Я готовий барабанити. Втома минула!
— От і гаразд! Іди допомагай слов'янину чистити коней! Завтра вже нам їх продавати… Якщо Аллах допоможе! А про шулік мовчи! Що б не помітив, що б не побачив, спочатку скажи мені і тільки тихо. Це мій наказ!
— Добре, о му'алліме!
Алі прожогом кинувся повз смердючі велетенські паки з кінським стервом, проскочив повз чаклуна барабанщика, прослизнув під руками водоносів, що з одноманітністю колеса-норії3 виливали з трюму воду за борт.
У сутінках трюму, зігнувшись навпіл, бродив по коліна у воді слов'янин.
— Що шукаєш? – спитав у нього Алі.– Що згубив?
— Дірка загубилась! Десь тут є дірка. Її треба знайти. Інакше смерть.
— Дірки немає! Скрізь щілини! Зінджі ніяк не можуть усі шви заліпити між дошками.
— Є таємна тріщина! Зінджі не теслярі! Вони вправні нурці. А треба знайти таємну щілину… Вона десь коло щогли. Трохи збоку. Я не можу так пірнати, як зінджі. Якби міг – знайшов би щілину. Вона праворуч кореня щогли!
— Ти добре знаєш?
— Я дерево знаю краще всіх вас! Мій дід башти з дерева рубав, удвічі вищі вашої щогли!
— Тоді я знайду – я пірнаю добре!
Алі, не роздумуючи ні хвилі, забувши про наказ руббана, роздягся. Обгорнув срамоту замизканим поясом і лишив на шиї ножа у саморобних піхвах.
Слов'янин не встиг йому нічого й сказати, як Алі вже видерся на палубу і з розгону перестрибнув через борт.
Ноги рівною струною – руки вгору – і зайшов у зелені теплі хвилі мов стріла – без плюскоту, без бризок – тільки бульбашки, лоскочучи йому лице, понеслися від його ніг угору. Він відкрив очі. Вода защипала, та сльози змили палення в повіках, і він побачив, як повз нього поволі сунеться опукле черево вітрильника.
Та що це – нагорі корабель як корабель, а тут все в якихось кущах водоростей, що ганчірками звисають з дощок. Ось видно законопачені мастикою шви між дошками. Добра робота зінджів! Нічого не скажеш. Алі вхопився кінцями пальців за дошку і, колючи об щось долоні, почав по вузлах канатів, якими були шиті дошки, по дошках, мов по щаблях драбини, спускатися вниз до самого центру днища. Він перевернувся вгору черевом, догори ногами, і ліз-ліз по крутому череву вітрильника. Чого тільки не було на вибілених жирним мастилом-фарбою дошках. Водорості, ракушки з гостріши лезами-скойками, якісь водорості, мов надбиті горобині яйця, звідкіля визирали якісь вусики. Межи жмутками водоростей шмигали прозорі рачки з предовгими очицями-стеблами, то визирали, то кудись ховалися краби з ворсистими ногами-веслами.
Алі відчував, що повітря йому поки що вистачає. Та примірився, де ж він знаходиться, і зрозумів, що скоріш ближче до стерна, аніж до щогли.
Алі добувся до киля і, хапаючись за нього обома руками й ногами, почав посуватися до форштевня. Тепер він обмацував кожний виступ і не поспішав.
Він і не думав випливати на поверхню, коли пальці лівиці провалились у довгу і тонку щілину. Хитра була щілина – навкісна. На стику дощок тонесенька – тільки на товщину худющих пальців Алі. Обережно провів по всій довжині щілини – добрих ліктів два з половиною. Тепер час нагору – дихання вже не вистачає…
Перша думка майнула блискавкою – випірнути зразу. Та згадав – а якщо під весла потрапить?!
Алі поспішив по килю до корми, щоб не потрапити під весла.
Ось у зеленім склистім коливанні темна дошка стерна. Алі відпустив руки від киля, щосили відштовхнувся ногами від черева корабля і поспішив на поверхню. Випірнув далеко за кормою.