Зойк виривається з могутніх грудей зінджів-веслярів. Араби затамували подих, заціпеніли. Раб-слов'янин здивовано піднімає брови і прикриває долонею очі – бо з глазниць мертвої голови вириваються яскраві промені світла. Це триває якусь мить, але всі, хто сидить під правим бортом, зненацька захоплені цим незвичним і зловісним видовищем.
Коричневошкірий швидко опускає мертву голову і кладе на верх барабана. Зразу ж після того над морем спалахнули промені сонця, забарвили рожевим вітрило, щогли і спину коричневошкірому. Та на сонце ніхто не звернув уваги, бо всі ще були приголомшені видовищем чародійського черепа.
А коркчневошкірий вже вів хрипким голосом:
– Це голова мого тата… Його сила була незмірна і вміння незбагненне. Тому чаклуни з усіх сусідніх племен ненавиділи його і намагалися звести. Зрештою це їм вдалося завдяки отруті. І вони з'їли мозок мого тата. Але це їм не допомогло. Бо моя мама втекла на острови і там мене зростила. І я закляв на ворогів батька. Всі його вбивці померли в муках. Проти мене повстали всі їхні родичі, і я полишив свою землю. Та завдяки магії я віднайшов голову свого тата, і тепер вона мені допомагає. І сьогодні я побачив, що тато мені допомагає. Я взнаю, хто замислив погане проти нашого му'алліма, нашого годувальника… Ви бачили, як помер оманець? Невже ще хтось хоче так сконати? Скажіть мені. Я ще раз запитую – хто замислив і діяв проти капітана, проти команди, проти корабля, проти коней? Присягаюсь оцим черепом, щира відповідь буде викупом ворохобнику. Волосина з нього не впаде.
Та матроси в заціпенінні мовчали. Жоден не порушився, не посунувся, не зайорзав на палубі. Тоді чаклун поклав череп у корзину, зняв з плеча перев'язь барабана, поклав на палубу волохату козячу шапку, зняв із себе довгу спідницю, браслети з рук і з ніг, зняв ладунку з шиї і все склав до ніг.
Просто біля щоки Алі пройшли ноги в пальмових сандалях. Над самісінькою головою хлопця пройшли руббан і його небіж. Той зігнувся навпіл і пер на собі здоровенний бурдюк води. Ось вони перед голим.
Капітан вийняв з-за пояса порцелянову широку чашу. Підставив під носик бурдюка небожеві. Заплюскотіла вода. Коли чаша наповнилась, капітан почав поволі її пити, високо задерши і голову, і чашу, щоб усі бачили, що він не виливає воду за пазуху.
Голий сказав команді:
— Нехай ніхто не думає про отруту. Ніхто не думає про отруту! Не думайте про отруту!!! – І клацнув пальцями.– Дай, о руббане, чашу води коняреві,-показав великим пальцем на ляду.– Його мучить спрага і сумнів.
Алі сховав ножі за пазуху, виліз і підбіг по чашу води. Вода була не дуже смачна – відгонила шкірою, зате холодна.
— Тепер, мій руббане, злий мені на руки, щоб усі бачили, що в мене на руках немає отрути.
Алі з розпачем дивився, як під тонкою цівкою чаклун миє руки. В нього заходилося серце від плюскоту води по палубних дошках.
Тепер ви всі не думайте про отруту, а будете пити зо мною з однієї чаші по одному ковтку. Почали!
Небіж капітана налив у чашу води і дав надпити ковток голому.
Затим голий покликав слов'янина. Той випив ковток і пішов назад на своє місце, крекчучи та розтираючи стегна. Після слов'янина інші моряки теж мовчки підходили до ворожбита і пили по ковтку води.
Коли останній сів на своє місце голий сказав:
Тепер питимуть вдруге зо мною ті, кому я скажу. А ви ніхто не думайте про отруту.
Сонце вже височіло над обрієм, може, пальців на п'ять. Час би й молитись. Коричневошкірий стояв спиною до сонця, пильно дивився в очі кожному, кого він підкликав, надпивав з чаші, давав випити чашу до кінця.
Серед викликаних був і раб-слов'янин. Лице в нього було похмуре, і він мружив блакитні урочливі 2 очі.
Алі побачив, що чаклун, коли зробив ковток, то вмочив кінець своєї бороди в чашу. І хлопець подумав: "А чи інші це побачили?"
Потім так само – ковток чаклун, два-три ковтки пили всі –оманці-веслярі, один зіндж-нурець і один йєменець – далекий родич руббана.
Першого схопило слов'янина. Він рвучко звівся на хиткі ноги і, зігнутий навпіл, перехилився через фальшборт. Його швидко вивернуло і зразу ж відпустило. Він витер рясний піт з чола і опустився навпочіпки під бортом.
Другим почало вивертати негра. Коли він облегшився, то просто впав на палубу – ноги його вже не тримали. Він тільки важко дихав і крутив витріщеними білками очей, мов приголомшений віл на бойні.
Руббанового родича схопило корчі, і він ледь доповз до борта, щоб не загидити палубу. Голий чародія підійшов до кожного з них по черзі і, вказуючи пальцем, проказав:
— Ти,– це він слов'янинові,– крав воду, бо тебе весь час мучить спрага. Не пий багато, а краще їж солоне акуляче м'ясо. Легше буде. Ти,– це він зінджу-нурцєві,– обдурив нашого руббана, коли він тобі дав гроші на молоду білу повію. І ти їх пропив, а на рештки переспав із старою негритянкою. Ти– до родича руббана– обдурював нашого годувальника, коли ходив на базар. Торгувався довго, купував дешево, а різницю клав собі в пояс. Руббане! Ти їх вибачаєш?
— Такі гріхи можна вибачити… Але скажи мені, віща людино, що ці приховують?
Три оманці сиділи скулиніг і мовчали. Але їх трусило, просто підкидало на місці. Особливо було погано одному – наймолодшому: корчі крутили його тілом, наче в нього починався припадок падучої.
3 усіх трьох піт чурів ручаями і капав на сухі й вибілені дошки палуби.
Наймолодший хотів щось сказати, вуста його ворушились, але слів не було чути.
Тоді чаклун віддав чашу руббану, а сам схилився до підозрюваного.
— Що ти говориш? Це він – чаклун показав на старшого оманця –підговорив тебе погубити коней?.. А ти просиш води?.. Просиш не вбивати? А тебе ніхто не вбиває. Тебе вбиває твій злочин… Ну добре, ти мені не віриш. Дивіться всі – я п'ю воду, потім зіндж п'є воду, потім ти, але тобі вона не допоможе, поки не звільнишся від брехні…
І дійсно, після кількох ковтків моряк-зіндж ожив, почав рівно дихати, утер мокре чоло, і більше в нього не трусилися ні руки, ні ноги.
Молодий оманець пожадливо випив до кінця, висмоктав воду – і за кілька хвилин почав кричати, хапатись за живіт, роздирати на собі одяг, шкребти шкіру щосили, і на дошки з глибоких подряпин напливала кров.