Він чекав, як зариплять щаблі драбини, як буде тихо спускатися до тугому, як тихо вдарять п'яти, якщо ворог стрибне з верхньої палуби крізь ляду. Як зариплять під його обережними кроками планки пайолів. Тоді занепокояться коні. Вони обов'язково занепокояться, бо звикли лише до ходи й запаху Алі та небожа руббана. Навіть коли спускався в це плавуче стійло руббан, коні дрочились.
І от коли занепокояться скакуни – Алі зготується до удару. Спочатку потне ворога стрілами, а тоді правицею метне ножа. Він уже сьогодні вдень пробував це робити із заплющеними очима, на звук. І нічого, виходило.
Була вже північ, і руббан проквилив над його головного нічну молитву –салят-аль-лейль. Потім його впевнені чіткі кроки пролунали над головою Алі по дзвінких промаслених дошках палуби.
Алі підвів голову. Крізь щілину йому підморгнула блакитна зірка, І здалося, що промені від неї проникають сюди в трюм такі самі, як випромінював синій діамант тоді, в подвір'ї іудея Бен Сахла.
Він посміхнувся зірці і сказав собі подумки: "Яка дурниця, що камінь проклятий і тому накликає біду! Він просто занадто дорогий і його легко сховати! Правду говорив старий! Але де ж моя зірка? Хто мені, крім мандейця, скаже? В кого спитати?! Та ні! Це гріх і глупота – в когось питати про свою зірку! Тільки такий звіздар і мудрець непомильно може показати мені мою зірку! Та й зрештою, чого мучитись – узнавати, де вона?! Головне, що вона в мене є! Якби її не було наді мною і вона мене не охороняла, то вже б я скільки разів загинув? На щоглі від цих стріл – це раз! У башті від тортур – два! Від ножа фальшивого куфаджі – три! І на острові від ножа Абу Амара – чотири! І в таріді конокрадів – п'ять! І тут на мене хтось чатує! Це шість. Але я його сам заб'ю, як шакала! Ну та вже сьогодні він якщо й прийде, то пізніше. Бо зараз капітан ще не спить.
Ось він вимірює й читає свою морську книгу – он видно відблиски ліхтаря. Поки він не ляже спати, можу трохи перепочити. Коли ж вкладеться –тоді треба пильнувати. А поки що можна трохи перепочити…"
І він простяг ногу до вередливого скакуна й погладив його пальцями поміж вухами.
Кінь, граючись і ніби дякуючи, прихопив теплими м'якими губами його за литку. Алі забрав ногу і згорнувся на своїй гойдалці.
Розмірено підіймався і опадав вітрильник на пружних хвилях. Через рівні проміжки часу плюскалася вода під носом невтомного трудівника-корабля. Розмірено рипіли всі дерев'яні з'єднання, які тільки могли рипіти. Розмірено гойдало хлопцеве сідало під самісінькою палубою. Тихо порскали й зрідка потупували скакуни.
Алі відчув, як норовистий підвів морду, схопив його за ногу і щосили потяг до себе.
А бодай!..– скрикнув і захлинувся Алі, бо чиясь здоровенна долоня закрила йому рота. Хлопець, обісівши від страху, змахнув рукою, шукаючи стрілу. Аж ось стріла у нього в руці, і він тне нею туди вниз, куди його тягнуть. Його стискають такі могутні руки, що зараз ще мить – і розчавлять, як горобине яйце! Він б'є стрілою швидко-швидко, тільки хекання у відповідь. В останніх корчах намацує ножа і лівицею кидає навмання. І зразу ж корабель наче здригнувся від шаленого кінського гоготіння.
Алі випустили, і він полетів кудись униз, під ноги якійсь людині. Потім його штурхонули щосили, і він покотився далі в темряву. Зрозумів, що врятований – він потрапив у прохід межи кіньми. І поспішив швидше до ляди. Навіть не звівся на ноги, а щодуху біг навкарачки.
А за спиною чулися глухі удари копитом і передсмертні зойки людини.
Коні збудились, заіржали.
Нагорі загукали люди. Першими до ляди підскочили руббан і чотири здоровенних зінджі. Алі вже висунув голову над лядою. До нього нахилися руббан.
— Хто? Ти впізнав?
— Не знаю. Його навіжений затовк. Він і слова не вимовив. Думаю, що йому кі-кі-нець! – загикувався Алі.
— Спускайся вниз! – наказав руббан.– Проведеш хлопців, нехай вони заберуть.
На палубі вже засвітили три лампи під скляними ковпаками. Алі було страшно. Він не хотів спускатись униз.
— Лізь і веди хлопців! – жорстоко наказав руббан.
— Дай мені лампу…– заговорив Алі, відтягуючи час спуску вниз.
Капітан кивнув головою першому зінджу, і той мимо Алі стрибнув, наче величезний чорний котяра, в отвір ляди, за ним ще двоє. Вони зняли зі щаблів Алі і поставили його на пайоли. Четвертий зіндж обережно спустився по щаблях, тримаючи над головою лампу.
Алі спробував пройти із зінджами до потерпілого, та сполохані коні гоготіли, рвалися на прив'язі, роздирали собі вудилами губи.
Тоді Алі наказав зінджам стояти на місці, а сам, узявши лампу і торбу з зіллям, рушив вузьким проходом, весь час пригинаючись під линвами від лямок.
Він огладжував коней і говорив їм всілякі ласкаві слова. Та чим ближче підступав до навіженого коня, тим моторошніше йому ставало, і ноги наче облипали глиною. Алі покликав огиря, і той на його голос заіржав, ніби пожалівся. Кінь обернувся в тіснім закутку і зовсім закрив те, що валялось в нього під копитами.
Шлея, на якій кінь зависав передніми ногами була обірвана, і він при кожному коливанні корабля переступав по мокрих, наче чорних від крові решітках.
Алі витяг із торби зілля і пхнув коневі в губи. Кінь схопив і з насолодою розжував зілля, заковтав.
Наче за порухом палички чародія, огир заспокоївся і почав гратись із подертим рукавом джубби Алі.
Тепер хлопець перехилився під ганаш коня і зазирнув на того, кого мав поцілити ножем цієї ночі.
Від того що він побачив, йому стало холодно і піт залив усе його тіло. Втисшись у закуток самого носа, вхопившись намертво могутніми руками за дерев'яний брус, напівлежав– напівсидів матрос-оманець. Ноги в нього були виламані, вивернуті, мішанина м'яса, крові, з якої стирчали кістки. 3-під спини в нього теж спливала кров. Він заворушив губами, й Алі довелося нахилитись, щоб почути й розібрати.
— Гад заговорений… Мало тобі цього людоїда, ти ще й стріли отруїв?.. Проклинаю тебе… і заклинаю коней… бути свідками моєї погибелі. Будь ти… – він щось зашепотів, видно прокляття, а потім хотів плюнути на Алі. Та кривава слина зависла в нього на губах.
Потім він напружився і сказав зовсім виразно: