Таємниця одного дiаманта

Страница 56 из 130

Логвин Юрий

— Так швидко дивишся? Вже закінчив книгу дивитись?

— Ні, тільки почав… Відкрив і оце роздивляюсь… Але, о шейх, чи нема в цьому гріха, що я роздивляюсь мальовані книги?..

— По-перше, ти дивишся неправильно – як християнин-ромеєць, зліва направо. А треба навпаки. По-друге, це зображений пророк у раю, коли він туди мандрував на Бураку.

— Так оце такий і є рай?! – здивувався Алі.– У Бен Сахла в саду краще! У нього і пальми, і червоно-білі троянди, і камінна гірка з якої капає чиста, як сльоза, вода!

— Тихо! Не кричи… Ти хіба був у садку Бен Сахла?

— Був. Дивився на його червоно-білу троянду…

— Он як? За що ж ти такої честі сподобився?

— Я купував вино і соки в нього для Абу Амара… І попросив його, щоб він дозволив мені подивитися на його диво.

— А хто такий Абу Амар?

— Мій господар… Я йому служив.

— А тепер не служиш?

– Тепер я від нього втік.

— Щось поцупив у нього? Чи він тебе підозрює в крадіжці? Чи побив тебе несправедливо?..

— Ні, о шейх. Я хочу мандрувати, а з ним все по-іншому. Всі ночі –пиятики, галас, всякі веремії. Я втік. Від нього і приплив на Корабельний острів. Там мені пощастило страшенно – на мене звернув увагу малий чорнобородий чоловік і взяв мене за барабанщика в свою команду…

— Там у нього вся команда – зінджі?

— Ага! Звідкіль ти все, о шейх, знаєш?!

— Бо колись я плавав і по морях, і океану. І знаю всіх капітанів і їхні суда. У нього розмальоване судно. І звуть його Малюк.

— Так, о мій шейх!

— Страшний чоловік цей карлик! Він знаходить у різних містах непокірних і дужих негрів-рабів. Викупляє їх чи то з в'язниці, чи то від лихих хазяїв. А потім пропонує їм чи відвезти на батьківщину, чи піти до нього на корабель…

— Так що ж тут страшного? Він же добрий і щедрий невимовно! Я ж знаю, скільки динарів коштує сильний раб чорний, зіндж! Від нашого базару якраз неподалік невільничий базар!

— Не перебивай, хлопче, вчися чемності…

— О шейх, вибач мені мою дурість і невитриманість! – Алі схопив і поцілував руку мандейцю.

— Не треба й принижуватись. Так от слухай – цей карлик за допомогою своїх колишніх рабів нападає в країні зінджів на селища і захоплює в рабство чорних людей. А потім їх продає за великі гроші. Він чорних рабів возить аж у Китай! Капітан він вправний, море знає досконало, але душа його страшна. Він примусив одних чорних полювати на інших чорних – і все для свого збагачення…

— Там були, о шейх, вибачай за невитриманість, люди з коричневою шкірою, і лиця в них не схожі на широконосі, широкогубі лиця зінджів-африканців.

— О, то його найкращі воїни! Це залишки одного пастушого племені. В них у саванні була посуха, і вони почали кочувати у більш вологі місця. Але їх там зустріли з'єднані сили племен чорних. І в рішучій битві розбили наголову. Хто був полонений, але більшість загинула. Нікому не вдалося втекти. Тоді капітан викупив тих, хто ще лишився живий у неволі. Там вони страшно гинули. Невідомо, правда, чому. Видно, просто від неволі. А на судні малого карлика вони вже п'ять років плавають, і жоден не помер. Б'ються вони, як скажені… Але їдять гидоту… навіть свіжу кров п'ють…

— Вони кашу їли пшеничну з кров'ю… І тоді до мене підійшов один соглядатай і почав кричати, щоб я з ними не сідав до гурту, бо мене покарають.

— А що було потім?

— А потім капітан відпустив мене до оселі Абу Амара, щоб я забрав свої речі і стріли. І коли я сів до човна з робітниками і ми відпливли від острова, виявилось, що то не робітники, а переодягнені стражі. Вони мене скрутили, замотали рота і запхали в корзину.

— Мене привезли до фортеці, там принесли в башту і поставили перед рудим чоловіком у зеленім каптані, а на капцях у нього золоті кульки нашиті… І ще там був страж-тюрок, той, що напився в домі Айші. І ще був там негр-кат. Почали вони мене мордувати…

Алі спинився, облизав пересохлі губи – його почало лихоманити від згадки про тортури. Мандеєць нічого не питав, не промовився жодним словом, а уважно дивився на хлопця. Тільки налив з глека кислого верблюдячого молока в чашу і подав хлопцеві.

Алі випив, віддихнувся і повів далі:

— Вони мене почали мордувати, щоб я зізнався, чи я ходив посланцем музики Кадарії до Бен Сахла, щоб продати йому перстень із лалом. Той перстень, що їй подарував Абу Амар, коли в домі Айші була пиятика… Мені стало млосно від мордування, і, коли я валявся на підлозі, той, у зеленім халаті, рудий, говорив, що Бен Сахл послав комусь голуба із малюнком персня з лалом. А його, рудого, соколи взяли того голуба… Я прийшов до тями, і вони мене знов мордували і питали, чи малював Бен Сахл малюнок на тонкому самаркандському папері…

— І що ти їм відповів?

— Я відповів так, як воно є – що малюнок не Бен Сахла… Потім за мене взялися страж і китаєць Чжан. Той питав, а Чжан все мені пульс мацав і казав, чи можна мене мордувати, чи ні. Потім мене чимось Чжан напоїв, і мене полишили в башті нагорі. Тільки скільки там часу я лежав, не знаю… Абу Амар говорив, що він їде на полювання на три дні… Власне, не він говорив, я не чув. А це мені сказала Джарія, що чула, як він говорив робітникам, що ремонт робили в його помешканні… Ну, коли я прокинувся, то мене почали мордувати жаровнею… Ага, ще перед тим, як мене почали пекти жаровнею, Чжан давав якесь пійло, бридке, від нього аж язик задубів і губи здерев'яніли, і мастив якимось мастилом рани під нігтями. Те мастило добере – спочатку заболіло, а тоді стало аж гаряче і всякий біль відійшов, тільки сильно свербіло… Розпалили вони жаровню і поставили мені на живіт. Тільки вони дурні – треба було б їм кізяками палити, а вони поклали фінікові кісточки. Жар дуже сильний, і людина від того болю зразу мліє. Я й зомлів і нічого їм не встиг відповісти, навіть якби й хотів… А потім страж мене повів у здоровенну башту, і на дні там здоровенна дірка. Він сказав, що скине мене туди, якщо я не признаюсь, як усе було насправді. Я був змучений, більше не міг боротись і розповів йому, як пірнав у каналі біля будинку Айші і знайшов на дні перстень з лалом. Я віддав перстень Кадарії. Я думав, що вона мені за нього дасть гроші, а вона тільки обняла й поцілувала, а… Ну а потім я злякався, що Абу Амар мене приб'є за те, що я розповів катам про лал, а йому нічого не сказав, хоч я його слуга. Я хотів поплисти на Корабельний острів, та страж покликав човняра і наказав йому відвезти мене до будинку Айші. Але це був перевдягнений міський страж. Я його добре запам'ятав з того вечора, коли з Айшою їздив у Дар-ель-Кихаб наймати музик і дівок для Абу Амара. Він забрав у мене торбу з динарами – це мені страж дав, щоб я не базікав про все. Потім він хотів мене забити. Тому я стрибнув у воду і поплив.