Минув якийсь час, і знов Алі почав розрізняти слова.
Письмена арабські, але якщо читати, то виходить щось незрозуміле. Якась інша мова. Я покликав індуса-капітана. Вчений чоловік, знає граматику й мови кількох народів. Він послухав і сказав, що нічого не розуміє… Перську мову знаю не гірше, ніж ти. Нічого подібного в листі! Тюркську мову знаю! Жодне слово не звучить схожим на твою мову. Я закликав вірменина і прочитав йому оцей таємний лист. І він стояв навшпиньки і ловив кожен звук. Але так і не впізнав жодного слова. Я покликав тих, хто із Країни Хінд, хто знає мову тамілів4. З'явився один таміл, поважний моряк, знає граматику і складання віршів. Він сказав, що мова не тамільська… Яка це мова? Це не іудейська! Я іудейську трохи розумію!.. Ці слова, що написані арабським письмом, звучання їх не підходить до жодної з мов, які можна почути в Басрі, чи й Маскаті, чи в Хормузі. Якби цих кілька слів означали арабською або іудейською мовою, ми б точно знали, що це писав Бен Сахл. Але як я доведу, що це писав він?! Коли це писано ні іудейською, ні арабською, ні індійською, яку він теж знає! І кому, кому ніс голуб малюнок і слова?!! Дивись, який тонкий папірець! Це самаркандський папір з кори тутового дерева! Хоча, може, й з бавовняних ганчірок. Мої молодці, мої соколики-шахіни5 взяли його голуба за кілька миль від Басри, за болотами…
— Мій шановний повелителю, але звідки ти знаєш, що це його голуб?!-плавав у вухах Алі улесливо медовий голос.– В Басрі багато голуб'ятників! Вважай, всі рух-бани6 тримають голубів… Он у Рустама аж дві голуб'ятні… Одна, правда, занедбана. Та все ж два євнухи опіковуються голубами… Його гінці, я певно знаю, від'їздять від нього з його голубами і прибувають до нього з чужими голубами…
— Все так, все так!.. А давай повторимо знов – бачили хлопця в Кадарії вранці? Бачили! Щось вона йому передавала? Передавала! Ніс він щось іудею? Був у нього чимало часу? Був! І потім я спитав, коли це все було. Мені точно вказали висоту сонця! Бен Сахл міг дати цей папірець?.. І потім, подивись, якою твердою, вправною рукою намальовано перстень і слова!
Бен Сахл не вміє малювати… Крім того, він, як кліщ, тримається своєї віри…
— Що ти верзеш йолопе! Коли йдеться про такі гроші і про таке діло, хто тут тримається яких заповітів і заборон?! Яку завгодно покуту можна потім прийняти, аби лишень у своїх руках тримати… Та й не тільки про цей скарб мова! Якщо я від пацюка матиму достеменну відомість про те, що він продав цей перстень іудею, то іудей цього разу буде в моїх пазурах і не вислизне нікуди! Я б йому за все заплатив… Але мені потрібне справжнє свідоцтво, а не вимушене свідчення!..
Шейх, о найславніший шейх, я знаю, що ти на нього маєш найбільшу лють у світі! І він це знає також! Хіба ти сумніваєшся? Він хитрий і обережний… І знов тебе обведе навколо пальця… Він мене майже обіграв… Та не зовсім… У цього хлопця треба взнати, чи носив він перстень продавати цьому лихвареві? Чи продав?
— Ну, нічого, нехай він отямиться. Я з ним порозмовляю, може, він бачив, як Бен Сахл цей перстень малював?
Міцні пальці відірвали Алі від підлоги, і хтось тицьнув йому під носа чи якийсь розчин гостропахнучий, чи якусь сіль, і він швидко почав приходити до тями. Його тримали за лікті, і він стояв на колінах перед рудобородим.
— Ти, худющий глистюк! Син байстрюка і сам байстрюк! Ти скажи – це малюнок Бен Сахла?!
— Бен Сахл не бачив персня з лалом! Перстень з лалом бачив я, бачила Айша, бачили ті, хто були на пиятиці.
— Вони брали в Кадарії подивитися перстень?!!
— Не знаю. Я на пиятиці не був…
— А як же ти бачив цей перстень?
Алі замовк і похнюпив голову.
Тоді цей сильник і вельможа покликав когось, хто стояв у сусідній кімнатці за завіскою.
— Чжан! Спробуй взнати в цього базарного глистюка, чи бачив він, як Бен Сахл малював персня?
Алі тоді заговорив, тремтячи від жаху – яка ж нова тортурна його чекає:
— Присягалось Аллахом! Я не брешу! Бен Сахл цього персня не бачив.
— Тоді скажи – де ти бачив перстень? І чи правильно намальовано перстень з лалом на папері? І взагалі, це той перстень, що його кинула у воду Кадарія? – Чоловік у зеленому простяг перед очі Алі його ж власний малюнок.
Папір було обрізано до самого креслення, а з другого боку розмальовано прегусто літерами арабської в'язі. Папір був добре зім'ятий і наче навощений.
— Ти письменний, шакале ти мерзенний?
— Ні, я не знаю грамоти. Я не мав часу, щоб учитись, а батько не мав грошей, щоб мене вчити…
— Скажи – це малював іудей?
— Ні, не Бен Сахл.
— А звідки ти знаєш, що малював не Бен Сахл? Значить, ти його малював?
— Я неписьменний, присягаюсь Аллахом!
— Ну добре, зараз ти нам скажеш тоді всю правду – хто ж таки малював цей малюнок?
Ззаду негр схопив Алі за руки, голову затис своїми ліктями, а пальці хлопцеві простягнув уперед.
Перед ними з'явився чоловік у синьому дешевому халаті і чорній шапочці на круглій голеній голові. З верхньої губи спускались чорні, тонкі, як пацючі хвости, вуса, і з підборіддя теж обвисали довгі чорні волосини. Лице зовсім жовте, і на ньому чорні щілини очей.
У лівиці жовтошкірий тримав пучок тоненьких, загострених каламів. Такими очеретяними каламами ой як вправно пишуть листи і всякі прохання багдадської базарні писарчуки.
— Тримав! Добре тримав! – проговорив люб'язно жовтий негрові. Він висмикнув із пучка каламів один і гострим кінцем потонув під ніготь великого пальця лівої руки Алі.
Алі навіть не міг скрикнути чи застогнати – від дикого болю перехопило горло, притисло шлунок. І він лише засопів носом, мовби з нього, як із старенького міха, видавлювали повітря. Жовтолиций всадив під ніготь вказівного пальця другий калам. Потім третю очеретину загнав під ніготь, потім четверту. Коли він загнав очеретину під ніготь мізинця, тог зрештою, легені відпустило. Алі набрав повні груди повітря і заверещав несамовито, як собака вищить, з якого живцем луплять шкіру на бубон. В очах знову то плавали, то кружляли зелені й червоні плями і нудота підступила до горла. Обливало тіло холодним потом. Він став геть мокрий, ніби його витягли із води. Піт чурів у нього попід пахвами, зливався вниз по черву, по грудях, поза вухами по шиї.