– Мій господине, – сказав Алі і замовк, бо не доводилося йому мати справу з іудеями і не знав він, чи. належить йому іновірця величати господином? Чи не належить? Та й до всього він не пам'ятав, щоб при ньому хтось із дорослих розмовляв із багатими іудеями. А батько, коли ходив, платити за "житло", то ніколи не брав із собою сина… Тим пак, що багато на базарі всякого розповідали про іудеїв. Та й самому Алі багато хто з базарних іудеїв не подобався своїм виглядом і одягом.
– Ні, мій господине!.. Прибуток у мене ніякий. Нема чим ділитись, – і Алі показав уламочок срібного дирхема.
– Ай-ай-ай! – похитав головою Бей Сахл. – Ну скільки раз говорено й загадано законом – не псуйте, монету! Адже при рубанні монети якась крихта срібла впаде ва землю, і на зубилі лишиться! Величезні втрати, якщо подумати, скільки монет рубають і скільки губиться крихіток срібла! А якщо їх скласти докупи – яка втрата! Ти уявляєш? Срібло ж усе дорожчає і дорожчає… І, до речі, гіршає. І правителі, і прості люди псують монету…
– Є до тебе, мій господине, велика таємниця!
– О, це вже цікаво! – зразу ж стрепенувся огрядний бородань, примруживши ліве око і схиливши горбоносу голову до лівого плеча. – Ну-ну, розповідай, яка там у тебе таємниця!
– Ні, мій господине! Я не розповідатиму, я тобі її покажу. Тільки не тут! 3 вулиці хтось може побачити…
– Ну, заходь, до лавки, щоб ніхто не побачив з вулиці.
– Але в лавці в тебе темно, мій господине!
– То може, ти хочеш ще й до мого помешкання зайти? – з насмішкою спитав Бен Сахл.
– Ні. До помешкання мені негоже вступати, – відповів йому щиро Алі. – А на подвір'я я можу зайти. Де вчора стіл стояв.
– Ну добре! Побачимо, що в тебе за таємниця. І він провів хлопця межи глечиками з вином і поставив під стіною. Сам же швидко замкнув двері і закрив вікно. Стало в лавці зовсім чорно. Бен Сахл прошелестів шовковим халатом повз Алі і десь у глибині коридору відкрив завішані циновками двері.
– Проходь! Тільки не нароби шкоди.
Вони ступили на подвір'я, те саме, де вчора Бей Сахл продавав заможним гультяям вино і квіти. Стіл стояв трохи далі під муром, але якраз туди вже діставало сонце.
Обернувся на всі боки, чи хтось не зирить на них з якоїсь шпаринки? Потім став так, щоб де було видно, якби хто підглядав у шпарку брами.
Розв'язав хустку на кінчику і поклав на долоню Бен Сахла густо-синій іскристий камінь у золотій оправі. На камінь впало сонячне проміння, камінь зразу ж поглинув його і викинув через бокову грань, мов блискавку, густий синій промінь.
Промінь вдарив їм обом в очі – і хлопцеві, і Бен Сах-лові. І Бен Сахл, досвідчений, битий і тертий торговець, не стримався – він був захоплений зненацька появою такого чуда! Розчепірив пальці правиці і заволав:
– Ай-ай! Ай-ай! Це той камінь!
Він почав крутити перстень на долоні, не забуваючи тепер, як і Алі, стати спиною до воріт. При кожному порухові камінь зсередини просто бив спалахами густих синіх променів.
– Де ти його дістав? Чи може ти скажеш, що ти його знайшов у купі золи на хазяйському подвір'ї, чи між палями в щілині на причалі? Га?
– Ні мій господине. Мені його подарувала Кадарія за те, що я витяг з каналу її перстень з лалом.
– Присягаюсь здоров'ям, це все не так! Вода у нас брудна. Гидота, а не вода, справжнє холерне лайно! В морі – повірю! Тут ти не міг знайти!
Тоді Алі видобув з пояса смужку крученого свинцю.
– Я кинув у канал ось цей свинцевий перстень. І пірнув зразу в те місне. Намацав під водою і золотий, і свинцевий перстеньки. Ну й витяг їх!
Знову Бен Сахл звів розчепірені пальці правиці над головою і вигукнув:
– Ай-ай! Який кмітливий хлопець!
Далі Алі розповів, як відніс лал музиці Кадарії, а вона в дарунок йому віддала синій камінь. Знов, утретє, Бен Сахл звів правицю і наче аж заголосив, таким сумним голосом він проговорив:
– Ай-ай! – Що то значить – жінка! Покласти на хлопця те, що сама не в силах…– але урвав на .півслові свої причитання і почав знов милуватися грою каменя, перевертаючи його на долоні.
– На, потримай! – віддав перстень Алі та, підхопивши поли халату, мов жінка поділ сукні, поспішив, до крамниці.
З крамниці він прибіг, несучи тонкого скла чашу дамаської роботи.
Чаша була по вінця налита водою.
Бен Сахл обережно опустив у чашу перстень. І крізь воду, і крізь скло синій камінь світив, коли на нього падало сонце, все таким же ясним і пронизуючим синім променем.
Бен Сахл порожевів, очі його блищали, на високому шишкуватому чолі виступили росою краплини поту. Він прицмокував, схиляв голову то на одне плече, то на друге, примружував то ліве око, то праве.
– Скільки я чув про цей камінь, але вперше ним милуюся, тримаю в своїх руках! – виголосив зрештою.
Обережно випив воду із склянки, віддихнувся і сказав:
– Така чиста вода фалс коштує!
І волохатими пальцями витяг з чаші перстень.
– На! Забирай!
– Але ж я вам його приніс!
– Я його не можу купити… У мене у всьому домі! – Та тут, як Алі в Кадарії, цей досвідчений купець знітився на півслові. – Ні, я його не можу купити!..
– Тоді я хочу з тобою на нього замінятись.
– На що? – вирячив очі Бен Сахл, і густі брови його полізли до чорної високої шапки. – На що?!
-Я тобі віддам перстень. А ти, мій господине, дозволиш мені подивитись на біло-червону троянду!..
Бен Сахл стояв, кусав собі губи, і тоді їжачилась на підборідді густа борода із сивиною. Зібрав пучками пальців шкіру на лобі і отак довго мовчки стояв.
– Ну добре. Пішли! – вицідив нарешті з себе торговець. – Троянду я тобі покажу, але перстень лишай при собі!
– У мене немає більше нічого, чим би я міг заплатити.
– Яка з тебе плата? На тебе скинули таку ношу… Пішли! Не можу гаяти часу – а раптом покупець прийде – збитки!
Він пройшов назад з хлопчиною у темну лавку. А з лавки були двері в задній стіні у довгий коридор. Вони йшли, і Бен Сахл говорив:
– Я йду з гостем, я йду з гостем!
Алі знав, що в іудеїв жінки не закривають лиця і наче не ховаються при сторонніх мужчинах. Адже ввечері пишнокоса дівчина подавала їм квіти. Певно, донька його.
Так вони пройшли довгим проходом і стали перед цегляною стіною. Тут уже було світло, бо згори в отвір стелі падало сонячне проміння.