– Ах ти смердюча собако! Ти мене, чистокровного араба, порівнюєш із жалюгідним персом?!! Та я зараз покличу сторожу! Та я вам, чортові шахраї, покажу! Обікрасти мене хотіли та ще й насміхаються?!! – репетував торговець зеленню.
Їх почали обступати люди, цікавитись, що сталося. Здіймався галас. І Алі відчув себе в пастці. Звичайно, якби не рабиня, то він би зразу викрутився…
Галас і сварка розпалювались…
Якраз тоді проштовхався крізь натовп тюрок-слуга.
– Там грають двоє бахрейнців – один на ребабі, другий на бубоні, а ще там йєменець з дудкою… Кажуть, що він грає краще за всіх на дудці. І ще кажуть, що він був колись піратом на Сокотрі…
– Віддавай половину грошей! – сердито мовив Алі.
– Як ти, шмаркачу, розмовляєш із старшим? Та я зараз покличу базарного стража!
– Присягаюсь Аллахом, ти хочеш здерти з мене подвійну ціну, але не вийде! До того ж ти підступний, як міняйло, і пожадливий, як Рустем! Бо ти посилав свого хлопця, щоб спіймати нас на брехні і злупити з нас гроші! Тепер ти продав своє слово правовірного за шість фалсів. Я піду до мухтасіба – нехай він розсудить нашу суперечку – чи присягання Аллахом вимірюється за шість фалсів?!
З лавочника почали сміятись.
– І-іі, чортове сім'я! – захрипів зеленяр і посунув по дну перекинутої корзини монети. Алі розв'язав капшук і запхав їх туди. І тут знов почала негритяночка:
– Дай мені два фалси! Дай мені, дай!
– Не мої гроші, а господареві!
– Дай мені два фалси – я собі куплю на один фалс білої квасолі, а на другий – червоної. І зроблю намисто. І буду тоді така гарна! – Вона заклацала, закотила очі до лоба, засвітивши білками.
– Дурна! Хіба намисто тобі вид замінить! Кому яке лице Аллах дав, таке й буде!
Вони відійшли від злого торговця зеленню і проштовхувалися серед натовпу уздовж корзин, коробів, глечиків та циновок з усіма рослинними дивами південного краю.
Джарія захлипала і втерла носа сірою, наче злинялою долонею.
– Як мені, так ти два фалси шкодуєш на прикраси! А сам он який перстень видобув!
– Тихо, – шарпонув Алі за руку негритяночку, а самому все аж похололо всередині, заціпило просто. – Розкричалася! Ось тобі три фалси, і купи собі яку хочеш квасолю! Тільки не в цього змія!
– Та хіба я кричу ! – заверещала негритяночка. – Я про той чортів перстень більше нікому й слова не скажу!
І вона поспішила до рядів із зерням.
А хлопець зупинився і подумав: "Треба віддати пошвидше той перстень Амарові. Бо ще хтось його в мене забере!"
Та якийсь ніби інший голос сказав йому: "Може, краще віддати Кадарії? Це ж їй подарував Абу Амар"…
Негритяночка купила собі квасолі, а потім вони без галасу й суперечок докупили інші наїдки, замовлені Абу Амаром.
І повернулись у твердиню Айші.
Джарія кинулася робити намисто з яскравих зернин, але хлопець схопив її за комір сорочки.
– Попорай Айшу! Напій її холодною водою, обмий лице і руки. Дай ліки з чорної пляшки!
Дівчина відкрила товстогубого рота, щоб заперечити, та, зустрівшись з лютим поглядом хлопця, плямкнула губами і на згоду закивала головою.
Алі розклав у посуд різні наїдки і заходився готувати для себе та інших трапезу.
Він швидко почистив та попатрав морських окунів і кинув на розпечену сковороду. Запах кунжутної олії, обсмаженої риби та кислуватий чад жару с фінікових кісточок заспокоїв його.
Ось тепер він втамує і голод і якусь бридку напругу, що наче аж трусила його після базарної сутички і дурості Джарії.
Вона ж, попоравши напівживу господиню, підскочила до базаринок, висмикнула пагін цукрової тростини і наполовину запхала до свого широченного рота.
– Сідай їсти! Риба найкраща! Свіжа, свіжесенька!
Та Джарія щось замукала напханим ротом і кинулась до своєї квасолі.
Звичайно, був лише полудень і годилося тільки помолитись та, випивши води, з'їсти якусь ягоду чи плід, а обідати можна десь під захід сонця, коли почне вщухати спека.
Та з таким госдодином, як Абу Амар, асе змінилось – не було і справжнього сніданку, і їсти хотілося, аж різало в животі.
Поки Алі небавом розкошував смаженими морськими окунями та пшеничними оладками, чорношкіра рабиня насиляла яскраві квасолини на товсту нитку.
По рибі, на закуску, хлопець щедро собі насипав на мідну таріль кавунового насіння, шматочків сушеної дині та лущеного горіхового зерня… Алі так смакувала їжа, що в тілі розпливлося солодке тепло і на сон хилило.
Тому, коли перед ним постала оголена Джарія, він аж головою струсив і очима закліпав, щоб пересвідчитись, чи він не спить.
Вона була геть гола, тільки вузенька стрічка, обмотана навколо пояса, спадала вниз і прикривала лоно.
– Бачиш, яка я гарна? А ти не вірив? Якщо прикраси є – зразу дівчина стає красивіша!
Тут тільки Алі збагнув, що вона показує йому своє намисто з квасолі і обручки з тієї ж квасолі на зап'ястях рук і на литках.
Хлопець здивувався – і як вона могла так швидко проколоти і насилити насінини?
– Ну скажи, – вимагала Джарія в хлопця, – правда ж, я тепер дуже гарна?!
Алі хвилю повагався, хотів сказати їй, що вона як була мавпою, так і лишилась, та він ще раз уважно поглянув на неї і з великим здивуванням пересвідчився, що вона зовсім не така бридка, як у подертій і замизканій довгополій сорочці.
– Тепер гарна…– видавив хлопець. – Тільки ти без встиду – голяка крутишся перед мужчиною!.. Треба сорочку одягти!..
– "Сорочку, сорочку"!..– перекривила Джарія.– У ваших сорочках усі ви мов опудала! От матуся моя – знаєш, яка була красуня?! Куди мені до неї! А лишень вдягали на неї ваші чортові лахи, так і вона ставала, мов опудало! Слухай, візьми он тазик.
– Принеси сама, – Алі здвигнув плечима і кинув у рота шматочок сушеної дині.
Дівчина миттю принесла тазик. Алі перевернув його, обтер ганчіркою від сажі і вдарив злегка кістками пальців. Мідь відгукнулася чистим дзвоном.
Замахала Джарія руками, закрутила стегнами, заколивалась спиною. Вона крутилась, підстрибувала, ляскала собі сама в долоні і схиляла голову, ніби прислухаючись, чи правильно вона дріботить худими тонкокістними стопами.
Обернула сяюче обличчя з виряченими білками очей.
– Давай швидше! Швидше!
Хлопець забарабанив з такою швидкістю, на яку тільки спроможні його руки.