Що я міг сказати? Він усе оповів, як воно було зі мною в Басрі, і що потім коїлось зі мною в мандрах. Тоді мені закортіло спитати (бо не збираюсь, о шейх, критись перед тобою – мені хотілося теж зажити якоїсь слави серед людей, чимось їх вразити):
— О лікарю! А чи всі ці роки ти про мене хоч щось чув?
— Чув. Хоча не можу сказати, що називали твоє ім'я і місто твоє. Але мені здалося – до подібних вчинків ти найбільш здатний…
— Які ж ті вчинки?
— Два яйця птаха Рух майже цілі з Аль-Кумру ти дістав. І напевно, що це ти допоміг втекти з корабля полоненому царю зінджів!..
От який був цей лікар Чжан!..
Ми прийшли до кита-риби. Того дня фортуна посміхалася мені: серед пошматованих смердючих нутрощів я знайшов добрячий шмат амбри. А трохи згодом два здоровенних дзьоби від велетенських кальмарів!..
Потім я прийшов до нього. Та їжі його не схотів, ми просто розмовляли. І я побачив у його житлі серед стосу паперів і книг туго перев'язану колоду карт. Я зразу ж навчився в Китаї цієї гри. Китайці говорили мені, що якби я більше вправлявся у картах, то міг би жити лише з самої картярської гри.
– Старий, давай зіграємо? – запропонував йому, звертаючись до нього без всякої гречності та поваги… Він згодився, і ми сіли грати.
Спочатку гра не йшла ні в мене, ані в нього. Він, видно, добряче забув усе за стільки років, а я крім гри пильно стерігся, щоб він не дав мені понюхати якогось порошку чи не вколов голкою або кличем. До того ж дійти, щоб обшукати його, я не міг. Та й взагалі намагався бути від китайця на такій відстані, щоб його рука не досягла мене. Потім гра пішла краще, і він двічі виграв у мене. Це знов-таки за рахунок того, що я все пильнував за його рухами, а не запам'ятовував карти. Приймаючи карту, я ущипливо йому зауважив:
– Ти добрий картяр, старий. Але скільки ж років ти боявся зустрічатись із своїми, що так занедбав своє мистецтво!
Чжан не образився, сумно захитав головою:
Ти стаєш третім у мене на очах. Отак, як зараз ти мене стережешся, так усі роки після втечі з батьківщини я стерігся і всіх своїх земляків, і тих, хто там довго жив і знав нашу мову й звичаї.
Ти натякаєш, старий, що й мені доведеться все життя блукати вдалині від рідного краю?
О ні, моряче!.. Ти повернешся, і якщо одні тебе шукатимуть, інші тебе сховають. Мене ж ніхто не сховає. А мій фах зразу ж видасть мене у руки влади. Я найкращий з лікарів, хто зараз займається голками, але нічого іншого я не вмію робити.
Лікарі, особливо такі, як ти, шалено заробляють. Повернися додому, купи собі будиночок і тихо живи на заощадження. Хіба тобі багато треба?
– О мореплавцю! У західних землях я за багато років розледащів. Звик смачно їсти, звик до слуг і доброго житла, вбрання хорошого… Та й гараздів ніяких не назбирав – багато моїх скарбів поглинуло море під час переїздів, багато припливло до загребущих лап раїсів та катібів… Але не в цьому справа… Не можна мені живому повертатись на батьківщину… А хто згодиться і за яку плату перевезти мої кістки в рідну землю?..
Старий! Не хочу твоєї близької смерті, але я б це міг вчинити!
Ти? А ти міг би! Проте вся біда в тому, що ти Падуча Зоря Морів! Ти не можеш сидіти тут, у Канбалі, й чекати, поки я помру. Ти повинен мандрувати. Подорож – усе в твоїм житті. Тебе ваблять ночі та зірки. Та що даремне базікати: ти –Падуча Зоря Морів!.. Але… але на всяк випадок я тобі розповім, де треба поховати мої кістки. Пам'ятай: перевезти кістки можна тільки тоді, коли згниє плоть. Я про все подбаю – про ящик і про обгортку для моїх кісток. А все інше полагоджу з місцевими купцями-іудеями. А ти купцям покажеш оцей нефритовий перстень… Бачиш, він якраз підходить тобі на мізинець лівиці. Тільки попереджаю тебе: все треба буде зробити дуже обачно, потаємно та обережно! Бо навіть мій рід, якщо взнає, що ти привіз мої кістки, віддасть їх владі. Тому я мушу розповісти тобі про себе. Почну з самого малечку. Мій дід і батько торгували городиною і зіллям. Серед наших постійних покупців було кілька лікарів. Я змалку крутився в лавці й допомагав старшим. І уважно приглядався й прислухався до лікарів. Вони це помітили і почали вмовляти діда та батька віддати мене в науку до них. Дітей у нашій сім'ї багато, статки невеликі, і мене віддали в науку до лікаря. Повір мені, мореплавцю, я був найкращим учнем, якого будь-коли мали всі мої вчителі! Добре казали наші предки: "Кожен приходить до вчителя зі своєю чашею". Не напружуючись, я випитував у старших усе про хвороби, про ліки й різні інші засоби. І що дивно – лікарі ділилися зі мною своїми скарбами! А ти ж знаєш, як кожен фахівець намагається свої знання зберегти в таємниці! І все, що вони чи пояснювали, чи оповідали, чи я випадково чув, усе так добре запам'ятовувалося мені, що я й зараз можу повторити слово в слово чи відновити рецепт! Аж самому не віриться! Років за шість я випередив свого вчителя в голковколюванні. А що не цурався гострого скальпеля та різного зілля, то став першим серед лікарів нашого міста. Про мене пішла велика слава, і мене запросив на службу сам правитель міста. Він страждав нападами страшних болів у шлунку. А мені пощастило з першого разу миттю вгамувати його страждання. В нього ці напади траплялись при зміні води або при великому хвилюванні. Тому він скрізь возив мене із собою і запаси води з власного колодязя. Те, що він мене скрізь тягав, відривало від хворих. А справжній лікар не може вдосконалюватися без хворих. І тоді мені прийшла одна думка – чому б мені, як і лікарям минувшини, не вправлятися на злочинцях, засуджених до страти? При нагоді я виклав свої міркування правителеві, і він охоче дозволив мені робити досліди на смертниках. Тепер я мав папір від нього до начальників охорони, щоб вони мені допомагали, якщо я попрошу, і щоб мовчали про мої досліди над злочинцями. Я користався грамотою без всяких обмежень, і скажу тобі – з великим натхненням і без упину. Я міг голками за один день зламати найсильнішого бійця. А міг і найжалюгіднішого в'язня за якийсь час, не міняючи йому ані питва, ані їжі, хоч на кілька годин, а повернути до людської подоби!.. Шпигуни все доповіли правителю, і він вирішив сам подивитися на мої дослідження. Моє вміння і надзвичайна вправність дуже йому сподобались. Тепер він став брати мене на допити небезпечних злочинців та бунтівників. Змовників та бійців таємних братств ми допитували втрьох – правитель, його охоронець (він же водночас і писар) і я… Мене смертельно боялися не лише в'язні. Боялися до жаху й охоронці! Бо саме вони знищували тих, на кому я вдосконалював своє мистецтво. Я випробовував на злочинцях усе – і отрути, і протиотрути, ліки і різне дурманне зілля. Робив і операції, і розтини. Вдосконалював форми голок для різних проколювань. І все-все найретельнішим чином записував. І от коли я був у найвищому розквіті своїх сил і вміння, сталася біда. Як і всякий чиновник, мій покровитель втратив пильність, а разом з пильністю всі свої достатки, силу і владу! Як на горе, новим правителем поставили родича одного з підозрюваних у змові. Я ж особливо намагався його зламати, щоб одержати відомості про інших змовників. Відчував – буде біда, якщо він після всього лишиться живий і зможе говорити! Але правитель чогось замудрував і наказав мені зробити все, щоб цей в'язень лишився живий. Через отаку дурість зрушились усі мої мрії, перевернулось усе моє життя. Правителю нічого. Він трохи погаласував перед стратою і замовк. Тепер наш колишній в'язень став справляти малу нужду в його розпиляний череп. А от мені через дурість мого покровителя життя прослалось постійною дорогою втечі і небезпеки!.. Зрештою, так, як і тобі… Тільки ти перед хорошими людьми ні в чому не винний… Моє ж ім'я й досі викликає в людей мого краю жах, огиду і ненависть. Поки був при владі мій покровитель, всі ці шпигуни, чиновники, монахи, охоронці й кати ніби поніміли. Та коли його скинули, скільки вони приписали мені злочинів і звірств! На добру тисячу лікарів-бузувірів вистачило б моїх діянь. По всій країні пішов про мене розголос…