Таємниця одного дiаманта

Та ці сотні воїнів і не збиралися нічого поганого нам робити. Вони спинили човни під самим кораблем і чекали, коли прибуде їхній молодий цар. Ось він з'явився на великім оздобленім човні. Росту високого, ставний, широкоплечий і зовсім молодий – певно, йому було років вісімнадцять-дев'ятнадцять. На ньому був дорогий широкий плащ і безліч золотих прикрас на руках, шиї й на ногах. Він один видерся на палубу корабля і в свій спосіб привітав руббана і нахуду, показуючи їм, що радий зустрічі з ними і хоче торгувати. Йому показали товари, і вони його втішили надзвичайно. Він дав команду своїм воїнам, і зразу ж на корабель привезли свіжої води, горщики з чудовим медом, горіхи та ще всякі смачні плоди їхнього краю… Від тієї години ми жили як у раю. Всіх ваших рабів вони переправили на берег і посадили у пальмових куренях. Товари теж вони привезли на берег. Нахуда і його родичі торгували. А руббан з найвправнішими хіласі за допомогою рабів чорного царя ремонтував наше ушкоджене судно. Я ж разом з танділом-боцманом та кількома воїнами-бахрі був при невільниках. Невільники мене не так остерігались, як інших правовірних, і показували мені з жахом, що ці зінджі нас усіх пере ріжуть і засмажать. Наші раби втрачали спокій і тяму, коли до куренів підходили озброєні місцеві жителі. Найбільший жах у них викликав, звісно, чорний цар. Якось він прийшов і був у дуже доброму настрої. Я набрався хоробрості і насмілився підійти до нього. На мигах показав йому, що примандрував сюди, щоб побачити велетенських слонів і подивитись, як саме добувають золото. Він дуже здивувався моїй сміливості і на мигах пообіцяв мені, що обов'язково візьме з собою в ліс і все покаже. І от такий день настав – власне, не день, а ранній ранок. Його супроводжували охоронці й мисливці. Ми дуже швидко пройшли поле з посівами проса, ще швидше – висохле болото, де зінджі-ковалі викопували руду і плавили залізо. Потім ми проминули дуже високі пагорби і вступили на хвилясту рівнину. На рівнині зростали височенні трави і низькі колючі чагарники, а поперек рівнини протяглися ланцюгом високі дерева – там протікала неглибока річка з піщаним дном. Тут мисливці чорного царя розділилися на маленькі загони і пішли добувати малих і дуже вертких антилоп. Тільки-но від нас пішли останні охоронці, він зразу ж почав бігти до високих дерев крізь високу траву. Я за ним. Невдовзі ми дісталися до піщаного броду, і він заходився набирати в калебасу7 пісок і промивати, промивати, випліскуючи розбовток бруду і липкого піску назад у річку. Нарешті на денці калебаси лишилося трохи темного піску, серед якого трьома жовтими зірочками засяяли малесенькі золотники. Моєму захвату не було меж. Але чорний цар викинув назад до річки золотники і добре промив калебасу. Він поставив мене перед собою і показав, щоб я мовчав і нікому з правовірних не видав свого знання про золотий пісок. Я присягнувся Аллахом. Та його це не задовольнило. І він повів мене до самотньої купи велетенських дерев. Коли ми вступили в холодок під велетенські дерева, я раптом побачив посередині того маленького гаю кам'яну браму. Вона була поставлена із брусів м'якого вапняку. Та не це головне! Головне, що в камені були видовбані заглибини, і в кожній з них стирчав людський череп. Чорний цар показав, щоб я стати навколішки перед брамою і поклявся землею і небом, що мовчатиму про золотоносну річку. Відступати не було куди, я підкорився поганським звичаям і поклявся небом і землею. Цар був дуже вдоволений моєю поведінкою. То я наважився його спитати, звичайно, на мигах, чи то не голови тих, кого він і його люди з'їли? Цар засміявся і показав, що мені не загрожує стати смачною печенею. Він показав на сонце, що ми вже добре затримались. І ми поспішили трюхою назад до мисливського табору. На півдорозі наш біг спинило лев'яче рикання. Мій цар застиг і направив спис просто перед себе на жовтий висохлий кущ. Я ж нічого не бачив. Він, цар, два списи встромив перед собою в землю, а третій подав мені назад. Я взяв списа. Але тут лев вистрибнув з-за куща і почав, припадаючи до землі, наближатись. Мене так пройняв неймовірний жах від левиного виду, що стопи мої приросли до землі. Коліна й руки трусилися з такою силою, що я впустив списа на землю. Від удару списа об землю лев стріпонувся і стрибнув до мене. Я не міг рухатись і бачив, мов у страшному сні, як ніби поволі лев відштовхується від землі і летить просто на мене. Враз груди лева протикає спис і лев падає до моїх ніг. Але зразу ж зводиться на задні і піднімає передні пазуристі лабети, щоб роздерти мене. Та зразу ж другий спис протинає йому горлянку. Лев знову падає і з такою силою б'ється в корчах, що аж земля стугонить. Тут мене чорний цар відкинув від лева, може, ліктів на десять. Коли я підвівся, він уже протинав третім списом лев'яче серце… Потім переможець пересвідчився, що лев справді мертвий, повиривав з нього списи, виправив п'ятою довгі гострі наконечники, і ми знов повернули до річечки. Я допоміг царю-зінджу помити зброю… Коли ж ми добігали до мисливського табору, мій рятівник спинив мене і показав на ледь помітку стежку, мовляв, іди нею, і ти потрапиш до своїх. Я вклонився йому просто в ноги, дякуючи за порятунок від вірної смерті. А він засміявся і показав, що не треба так боятись левів, бо людина найстрашніший звір… Коли я біг серед чагарів до нашого табору, то озирався кілька разів і бачив, як з усіх кінців злітаються грифи… Боцман-танділ дуже мене лаяв і ледь не побив. Пообіцяв, якщо я ще раз кудись повіюсь, сказати про це руббанові й нахуді. Хоч він і пригрозив мені, я все ж виривався кілька разів у місто зінджів. Приглядався там до їхнього життя, до праці кричників-залізоробів і ковалів, ткачів і різьбярів по дереву та слоновій кістці. І мушу сказати, що зінджі аж ніяк не дурніші від інших племен, які мені довелось і до того побачити, і після того… А моїм господарям торгувалося фортунно, і вони всі свої товари до останньої ганчірки та скалки порцеляни обміняли на чудові слонові бивні, бруси кричного заліза та капшуки із золотим африканським піском… Настав час відпливати. Чорний цар надіслав на корабель великий запас в'яленого м'яса, різних лісових найсмачніших плодів, меду та доброї джерельної води. І все задарма! Край той був багатющій, справді Золота Софала! І молодий цар зінджів робив дарунки з царською щедрістю. У нього можна було б повчитися більшості наших правовірних, які вважають себе щедрими і гостинними хазяями!