Після того, як біль відступав і кровообіг заспокоювався, наставала блаженна мить кейфу, і тоді старий завжди згадував Алі. Подумки він промовляв до мокряка: "Ти знаєш, Алі, як важко, коли твої знання перевищують знання інших знавців, і коли твої знання скарб величезний. Та в знанні треба повсякчас вправлятись, бо лише тоді щось знаєш. І щоб на старості ти не занепадав розумом, треба навчати інших, передавати свої знання, пояснювати свій пошук іншим… Але для цього потрібне велике бажання. А звідкіля виникне бажання навчати, коли дивишся, дивишся – і не бачиш очей, які б світилися жадобою знань?! Всі хочуть щось мати. Хоча б фінік, хоча б фалс битий, хоча б огірок, тільки щоб можна навколо нього пальці зчепити! Пропадають знання в моєму краї! Простолюдини задавлені важкого працею і ярмом обов'язків – куди їм ще думати про добування знань? А володарі змагаються один перед одним у задоволенні тваринних утіх і божевільної гордині! Для чого їм багатство знань?! А вчені мужі сьогодення? Алі! Ти, неписьменний син сміттяра, маєш більше підстав назватись ученим мужем, ніж ці блюдолизи, що замість розуміння явищ так-сяк засвоїли їхні назви і торгують ними спритніше, ніж християни вином! Учені-астрономи?! По чужих таблицях і книжках ліплять гороскопи своїх господарів і за це одержують платню більшу, ніж славетні вчені минулих віків!.. А виведи їх уночі із зав'язаними очима в чисте поле, так вони ж і дороги не знайдуть до свого дому! Вони ж не знають досконало найголовніших сузір'їв!.. Що вже з ними взагалі про небесні сфери говорити?.. Це вони, Алі, розпускають про мене чутки, що я потаємний мандеєць – ворожбит, відступник від віри … Як шкода, що з тобою щось трапилось і тебе немає поряд! 3 Ібн Юсуфом про моїх ворогів не поговориш – слабкий на язик після чарки. Бовкне ще десь… і тоді вони знайдуть засіб, як швидше нацькувати на мене псів еміра… А був же добрий лікар… Усім цікавився, до всього вникав, а тепер, коли немає суперника-китайця, так розпасся, розледащів. Бо знає – немає кращого за нього лікаря. Та не можу йому сказати, щоб не заколисував себе чаркою та круглим динаром. Смертельно образиться. І коли стане мені непереливки, не попросить за мене еміра… І тоді…"
Лоцман зовсім недавно і з великим подивом для себе виявив, що він дуже боїться смерті. І в дуже дивний спосіб боїться – що з ним щезнуть усі його знання. Якби він написав по три книги прикмет окремо по зорях, по сонцю і по місяцю, то все одно не переказав би людям і одної десятої своїх знань про зміни погоди. Отож найстрашніше було зникнути зі своїми знаннями, відійти в небуття від своїх книг, від вичовганого даху свого будинку-вежі. Лоцман-звіздар не сумнівався в існуванні потойбічного світу. Та він знав, що куди б не потрапив після смерті – чи в пекло, чи в рай, там не буде ні камаля, ні астролябії, ні таблиць зоряного неба, і не буде жодного трактату по астрономії. Тож йому й хотілося, саме тепер, прожити якомога довше, щоб досхочу насолодитись спогляданням і вивченням небесних сфер. Ще страшенно праглося побачити уважні й допитливі, аж до божевілля, очі Алі.
Та минав час, а моряк не з'являвся.
Лоцман тяжко, ревно вболівав за молодика. Він знав, не сумнівався, що через те бажання виговоритись про дива у вуличній мечеті Алі виявив себе перед хашашінами. Вони шукатимуть його погибелі. Непотрібних, зайвих свідків своїх потаємних справ вони переслідують до кінця. Те, що за своєї спритності, швидкості й рішучості Алі уникне й цього разу смерті від ножа хашашіна, старий не сумнівався. Та от скільки часу доведеться йому витратити, щоб ісмаїліти згубили всі його сліди? В які нетрі залізти, на якому краю світу об'явитись і в якій личині знову з'явитись перед людьми, щоб пси Гірського Діда дивились і не бачили, принюхувались і нічого не винюхали.
Так думалось і боліло старому звіздареві, коли він приходив до тями після великої напруги. А потім починалася звичайна марнота, буденна колотнеча, зустрічі з людьми, і сум і туга відпускали його. І, дивлячись на нього, ніхто б і не здогадався, що ще годину тому він сумував і побивався, що скоро доведеться-таки почути голос труби Азраїла…
Одного разу, коли лоцмана найняли провести куркур , вантажений цінними дубовими дошками, від початку Шатт-ель-Арабу до самої фортеці правителя, він відчув, що хтось весь час пильнує його. Лоцман протягом усього плавання на крутобокім куркурі відчував, що хтось пильно дивиться йому в потилицю. Він кілька разів рвучко обертався, щоб перехопити той липучий погляд. Та кожного разу він бачив чи подорожніх, чи майстрів, що займалися своїми справами і в його бік не дивилися… І ніяких розмов особливих, чимось не схожих на повсякденні…
Та відчуття невідступного пильнування не полишало його до кінця рейсу. І тому він, пошвидше одержавши гроші від власника куркура, без зайвих розмов, тільки зазирнувши на Зелений ринок, поспішив додому.
Коли вдома виймав гроші з торби, то враз побачив, що серед звичних його речей – футляра з каламами, бамбукового пеналу з паперами, бронзового підвісного каламаря, кресала, маленького косинця і камаля – причаїлася невелика бамбукова трубка – завтовшки з пів вершка і завдовжки з три вершки. Чіп, що закривав отвір трубки, був наче з антилоп'ячого рогу чи якогось дорогоцінного дерева, що має напівпрозору золотаву деревину. Без сумніву, бамбукова трубка була виварена чи в жирі, чи в якійсь смоляній мастиці.
Лоцман спробував витягти затичку, але нічого не вийшло. Тільки тоді він зміг проникнути всередину, коли добряче розігрів бамбук над жаровнею. І дійсно, по кімнаті поплив смолисто – ладанний дух якоїсь незвичайної живиці.
Старий з великим зусиллям видер чіп з трубки і, обережно підчепивши шильцем, витяг назовні тугий паперовий сувій. Тонкий шовковистий папір вкривало чітке, щільне письмо геть чорного, мов сажа, кольору. Старий відзначив подумки, що писав чоловік, для якого письмо було не мистецтвом, а щоденною працею. Такий писар не тішить своє око мудрованими викрутасами ліній, він прибирає всі зайві розчерки, щоб вмістити якомога більше відомостей на аркуші.