Потвора спробувала зігнутися, але в неї нічого не вийшло. Тоді вона лягла на підлогу і через силу стала на голову.
— Я кажу чистісіньку правду, наш найрозумніший! Хіба ж ти не впізнаєш мене!
— Я не впізнаю!
— Ніхто не впізнає того, чого не впізнає наш Найрозумніший! — вставив ЗСБ. — Чики-брики!
— Я тебе не пізнаю, — повторив Бевзь, — але я знаю, що отак само ставав кожного разу мій Великий Брехун, коли йому треба було сказати правду.
— Так це ж я і є! — потвора ворухнула ногами. — Я з самого народження можу казати правду, тільки як стою на голові. Послухай мене, наш найрозумніший, вони навіки вкрали мою вроду!..
І тут Антошка довідався про історію, яку ви вже знаєте. Коли Брехун у своїй розповіді дійшов до того місця, як дівчинка перевернула його на отаке страховисько, хлопчик прошепотів:.
— Молодець, Лариска!..
Від радості він підстрибнув, самовар хитнувся і полетів униз, а за ним полетів і Антошка. Він швидко просвистів повз Жовтого солдата, майнув повз Зеленого, і тільки Синій зумів спіймати хлопчика у свої міцні руки.
На щастя, ляда зачинилася нещільно, і згори протікало слабке світло. Антошка наказав солдатам сидіти тихо і прислухатися. Далекий голос одновусого ледве долинав.
— Що ж тепер робити? — стогнав Бевзь П’ятий. — Я хочу, щоб вони сиділи в ямі!
— Не сумуй, наш найрозумніший! — вигукнув Брехун. — Не сумуй, ми скоро довідаємось, де вони є, Оті Самі Двоє, і пошлемо на них всіх наших бевзиків! Я раджу тобі поставити на чолі армії самого Зубаня! Він не знає ні страху, ні жалю!
Ябеди не сплять
Дітям пощастило. Шукаючи ябединський шлях, вони надибали на те саме місце, звідкіля бевзики вчора дременули від нового лісу. Тут друзі знайшли аж три покинутих велосипеди.
Далі вони рухалися механізованою колоною. Першим їхав Дениско, другою — Лариска, а найменші на зріст Кив і Кузька їхали удвох на одній машині.
Невдовзі в місячному світлі роздивилися місто Ябедин. Воно стояло, оточене ліщиною, і здалека здавалося гарним і старовинним. Але то — здалека.
В’їхали на криву вулицю. Вона була немощена, і навіть уночі здіймалася курява і не давала дихати. Будинки сірі, перекособочені, похмурі. Жодного дерева, ні трави, ні кущів…
Понуре місто.
— Отут живе Муха, — показав Кив на один з будинків.
— Ти його добре знаєш?
— А що там його знати! Звичайний ябеда.
Кив зіскочив з машини, бо йому було незручно їхати разом із Кузькою. Підбіг до дверей і кілька разів грюкнув.
За кілька хвилин двері прочинилися і звідтіля визирнуло худе і довге хлоп’яче обличчя.
— Це ти, Кив? От скажу!.. Кив махнув друзям: заходьте!
— Запали світло, — попросив він.
Муха витяг з-під тапчана кілька гнилиць. Кімната освітилася примарним зеленкуватим світлом. Вона була порожня, незатишна, як і весь дім.
— Хто ви? — позирав Муха з цікавістю.
— А я знаю! — вихопився Кузька. — Це Оті Самі Двоє. Їх було Отих Самих Троє, та тільки Антошка втрапив у якусь біду. А я і Кив тепер з ними товаришуємо!
— А я розкажу! — зрадів Муха.
— Кому?
— Кому завгодно! Я й самому Вуханю можу розповісти!
— А навіщо? — поцікавився Дениско.
Муха кілька раз кліпнув:
— Як це — навіщо?
— Ну, навіщо ти розкажеш?
— Бо я ябеда.
— Хіба ж це добре?
— Не знаю…
Дениско і Лариска засміялися, Кив і Кузька теж. Вони ж бо самі ще так недавно гадали, що всі діти мусять бути хвальками або підлабузниками.
— От їсти хочеться! — сказала Лариска.
— Лічилка є?
— Є. Однісінька. "Еники-беники", Про вареники.
— То давай!
— Ага… Давай… А як же Антошка?
Дениско погодився: справді, Антошці зараз гірше, ніж їм. А цю лічилочку він, мабуть, знає. Нехай буде йому.
Муха виставив на ослін тарілку з ліщиновими горіхами, насипав купку суниць. Ябеди збирали не тільки ягоди, а й горіхи.
Посідали вечеряти. Здалека долинув глухий гуркіт. Дениско насторожився:
— Що це?
— Якийсь дім завалився, — байдуже відказав Муха.
— Чому?
— А у нас щоночі який-небудь дім завалюється.
— Та чому ж?
— Бо ніколи доглядати будинки. Коли ми не збираємо суниці і горіхи — ми ябедничаємо.
— Це жахливо! — скрикнула Лариска. — Вас зовсім не виховують!
— Як це не виховують! — образився Муха. — Бути ябедою — це тобі не так просто. Треба ж своєчасно все помітити, все підгледіти, а тоді ще й наябедничати!
Лариска схопилася руками за голову. Діти в Країні Суниць зовсім не знали, що таке добре і що таке погано. Відомого вірша Маяковського тут, звісно, не читали. А правителі за тим тільки й наглядали, аби діти рвали Бевзю суниці і не знали нічого на світі.
— От повечеряю з вами, — діловито сказав Муха, — і піду на вас ябедничати самому Запеклому.
Оце-то господар! Дениско узявся розповідати йому, що ябедничати дуже недобре, що це просто-таки огидне діло. Що ябед ніхто не любить і самим їм теж живеться погано.
Муха аж рота роззявив.
— Ну-ну! — тільки й вимовив він. — Кажи, кажи…
Ябеди цієї ночі, як завжди, не спали. Вони звикли підглядати одне за одним.
За хвилину після того, як у Мушиній хаті засвітилося, попід його вікнами зібралися сусіди. Вони попритискали носи до шибок і розглядали, що робиться всередині. Наші друзі нічого не помічали.
— Це Оті Самі Двоє! — здогадався один ябеда. — Я чув сьогодні, як сорока-білобока казала Запеклому, що Перший з них уже сидить у ямі. Зосталося спіймати тільки Отих Двох!
Почувши таку новину, ябеди кинулися до ближчих будинків. І ось містом покотилося від дому до дому:
— А у Мухи сидять Оті Самі Двоє…
— А він їх годує горіхами…
Ябеди довго ябедничали одне одному, а тоді вирішили все розповісти Запеклому, щоб той склав добрячого доноса.
Запеклий ябеда був особистий представник Вуханя — радника Бевзя П’ятого. Він жив на околиці міста в єдиному міцному будинку під зеленою бляхою.
Під кінець ночі всіма вулицями Ябедина до оселі Запеклого бігли ябеди. Вони були худі, гостролиці, всі — у брудних отруйно-зелених киптариках.
Запеклий вислухав, зрадів і хутко виліз на дах свого дому. Він заплескав у долоні:
— Сороко-білобоко! Сюди, хутчій! Ну, де ти там заподілася?! Мерщій же сюди!.. Є такий донос, що крильця облизнеш! Я склав такого доноса, що ти зроду не носила!..
Вже розвиднялося. А птахи, як відомо, прокидаються рано. Сорока прилетіла, з радістю вислухала Запеклого, підхопила новину на хвіст і полетіла.