Підлабузнівськ зостався позаду. Його мешканці заглиблено обмірковували останні незвичайні події.
Бевзики атакують
Суниці тут росли всюди. Навіть обіч вузької жовтої дороги. Правда, не такі великі й соковиті, як у лісі чи на горбочках, але таки добрі.
Неподалік діти помітили купу обідраних дерев. Таких самих, як у Хвалькові.
— Це вже Ябедин? — спитав Антошка.
— Ні, звичайний собі гай, — відказали суничні хлопчики.
— Оце так гай! Хто ж їх обідрав, ці дерева?
— Бевзики.
— Навіщо?
— За наказом Бевзя П’ятого, нашого… — Кузька змовк.
— Вашого найрозумнішого? — усміхнувся Антошка.
— Так його у нас величають…
— Чим же йому заважають дерева?
— Не знаю…
А Кив пояснив:
— Бевзь П’ятий не любить зелені. Він хоче всі гаї зробити такими самими. І тепер бевзики щороку обдирають який-небудь гай.
— Ну й розумний оцей ваш Бевзь, чики-брики! — засміявся Антошка.
Кузька і Кив теж засміялися, потім злякано перезирнулись, а тоді засміялися ще голосніше.
— Він просто дурний! — закричав Кузька.
— Просто ненормальний! — ще голосніше загорлав Кив.
Хлопчики так сміялися, що не могли йти. Вони голосно лаяли Бевзя П’ятого, і це їм страшенно подобалося. Друзі не сердилися, що Кузька і Кив затримують загін.
Тільки Дениско був мовчазний і задумливий.
— До Ябедина ще далеко, — пояснив згодом Кив. — Підлабузнівськ близько Хвалькова, а Ябедин — той далеко…
Діти йшли, розмовляючи. Нараз Дениско ляпнув себе по лобі і спинився.
— Лариско! — урочисто сказав він. — Лариско! Антошко! Ви розумієте?..
— Що з тобою?
Дениско вказав на дівчинку:
— Вона має пригадати лічилку, де є про жабу! А Кузька її вивчить. От і буде нам закляття проти відьми!
Антошка з надією подивився на Лариску. Дівчинка сказала:
— Я спробую згадати…
Тої ж миті Кив зойкнув і схопився за голову. Всі глянули на нього. Рожева шапочка лежала в пилюці. Кив злякано озирався:
— Хто це? Хто мені збив шапку?
— Не я…
— І не я…
— Я навіть не дивився в твій бік…
Тут у повітрі щось свиснуло, і біла чашка в Денискових руках розлетілася вщент.
Потім над головами просвистіло ще кілька камінців. Один з них упав на дорогу. Дениско його підняв і роздивився:
— Це стріляють бевзики!
Антошка озирнувся. Недалеко від дороги довгою смугою росли чагарники. За ними щось ворушилося. Он майнула фіолетова куртка, а он вигулькнула кругла голова.
— Засідка! — сказав Антошка. — Всі за мною!
Він звернув з дороги і побіг у протилежний бік — туди, де серед поля височіла купа дикого каміння. Над головами свистіли камінці. Дениско озирнувся і крикнув:
— Вони за нами женуться!
Справді, бевзики повибігали з-за чагарників, посідали на велосипеди і тепер мчали слідом. Добігли до каміння.
— Лягай! — наказав Антошка. — До бою!
— А як це? — спитав Кив.
— Визбирай навколо себе камінці і склади докупки. Коли я скомандую — кидай їх у бевзиків.
Хлопчики так і зробили. Антошка звелів: — Дивіться всі на мене і вчіться, як треба кидати. Кузько, ніколи не занось руку через плече, так кидають тільки дівчата. Руку з камінцем заводь збоку і як можеш далі. А другу витягай наперед, для рівноваги. Сам відхиляйся назад. А тоді — ось так!..
Вороги рухалися розгорнутим цепом. Голови їхні сіпалися над рулями, блимали гострі коліна, що натискали на педалі.
Антошка кинув ще один камінь. Він влучив у колесо велосипеда, на якому їхав старший бевзик. Влучив, відскочив і впав на землю.
Бевзики спинилися, позаряджали рогатки — ї над головами дітей люто заверещали камінці. Друзі поховалися за каміння, тільки Антошка вистромляв голову, щоб стежити за ворогами.
— Антошко! — Лариска підлізла до нього. — Тобі треба шолом. На ось, візьми…
Вона подала командирові свою блискучу мисочку.
— Ти що? — розгнівався Антошка. — Може, я б ще натяг на голову сковорідку? Га? А може, самовар? А чому ти не принесла мені каструлю?
Бевзики почули, що за диким камінням лунає сміх. Вони розгубилися. Але старший скрикнув:
— В ім’я нашого найрозумнішого, нашого Бевзя П’ятого!..
Пронизливий хор завів:
Чики-Брики!
Хай живе наш Бевзь!
Чики-брики!
Наш найрозумніший!
Пасмо жовтої куряви все наближалося до того місця, де зайняли оборону хоробрі друзі. Бевзики мчали вперед, потім спинялися, і на позицію Антощиного загону летів град камінців. Вороги чнову стромляли рогатки за паски і натискали на педалі.
— Антошко, а Дон-Кіхот теж був хоробрий і благородний лицар, — канючила Лариска, — а сам ходив у перукарському тазику!..
— Це правда, — заклопотано мовив Антошка. — Мені брат розповідав.
— А мені мама! — зраділа Лариска і хутко наділа на голову командира свою блискучу мисочку. А щоб та не спадала, дівчинка висмикнула з кіски червону стрічку і прив’язала мисочку до Антощиної голови.
Тільки встигла вона зав’язати бант йому під підборіддям, як уже зовсім близько почулося:
— Чики-брики!.. Чики-брики!..
Бевзики насувалися цілою лавиною. Їх було, мабуть, учетверо більше, ніж у Підлабузнівську.
Ледве Антошка вистромив голову, як по мисочці заляскали камінці.
— Вогонь!..
Хлопчики почали щосили кидати каміння. Он один бевзик ухопився за круглу голову. А он другий перекинувся, та так здорово, що велосипед опинився на ньому. Третій і четвертий повернули назад. Але старший гукнув:
— Чики-брики! За мною!
І бевзики продовжували атаку.
Тут тільки Антошка пригадав, що у нього є трофейна рогатка. Він вийняв її з кишені, знайшов добрячий камінець і прицілився.
— Лариско! — наказав він. — Готуй мені боєприпаси!
Та не встиг командир вистрілити, як Дениско гукнув:
— Братці! Нас оточили!..
Антошка озирнувся. З неглибокої балки неподалік виїхав новий, ще більший загін бевзиків. Він розгорнувся цепом і рушив на наших, охоплюючи позицію з тилу і з обох флангів.
Порятунку не було. Бевзики — тупі, жорстокі й добре озброєні. І їх все прибувало.
— Будемо битися до останнього! — Антошка глянув на друзів. — Хто боїться — нехай підніме руки і йде в полон до бевзиків.
Ніхто не підняв руки і не пішов у полон. Кузька сказав:
— Я найсильніший і найхоробріший! Я всіх бевзиків покладу одним пальцем!
Всі розуміли, що це пусті хвастощі, але ніхто не докоряв Кузьці: адже хлопчик у запалі бою зовсім за собою не стежив.