Таємниця Iндiанського острова (або "Десять негренят", або "І не лишилось жодного")

Страница 16 из 48

Агата Кристи

Коли б народилася дівчинка, Х'юго успадкував би все. Він зізнався, що був тоді дуже засмучений:

— Я, певна річ, не так уже й сподівався, а все ж це була для мене тяжка ураза… Що ж, у житті — як кому поталанить… Та Сіріл — милий хлопчисько, і я дуже прив'язався до нього!

І це правда. Х'юго дуже любив свого небожа, міг цілими днями бавитися з ним, вдовольняти всі його примхи.

Маленький Сіріл був кволою дитиною. Немічною і хворовитою. Навряд чи він прожив би довго на цьому світі… Чого ж бо?..

"Міс Клейторн, дозвольте мені поплисти до скелі. Чому мені забороняють пливти до скелі?" — її дратувало це скиглення. "То ж надто далеко, Сіріле". — "Ну дозвольте ж, міс Клейторн, дозвольте, благаю вас…"

Віра зіскочила з ліжка, вийняла з туалетного столика три таблетки аспірину й проковтнула їх. "Треба мати снотворне, — подумала. — Якби мені закортіло вмерти, я скористалася б великою дозою вероналу… або якимось іншим снотворним… у всякому разі, не ціаністим калієм". І, згадавши спотворене судорогою побуряковіле обличчя Ентоні Марстона, здригнулася.

Проходячи повз камін, мимоволі глянула на дитячу лічилку:

Десять індійчат пообідать сіли;

Захлинулося одне — дев'ять залишилось.

"Який жах, — подумала, Віра, — адже сьогодні саме так і сталося!"

Чому ж це Ентоні Марстону закортіло вмерти? Ні, вона не хоче вмирати. Сама думка про смерть була їй відразлива… Смерть — не для неї, це для інших…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

Доктор Армстронг бачив сон… В операційній — нестерпна спека. Піт заливає обличчя. В нього вологі руки, якими важко тримати скальпель… Який гострий оцей скальпель! Таким неважко й убити. Саме тепер оце він когось і вбиває.

Кого? І сам не знає. Проте це не та товстуха, котру він тоді оперував. Ні, це якась хирлява жінка, суха як вобла. Й обличчя чимось прикрите. Але ж він мусить знати, кого саме. А що, коли спитати в медсестри? Ні, та стежить за ним, у погляді її підозра.

То яка ж це жінка лежить перед ним на операційному столі? Чому лице в неї закрито? Аж ось молодий практикант зняв покривало.

Ну, звичайно, це Емілі Брент. Так ось кого він має вбити! Очі в неї зловтішно блискотять, вона ворушить губами. Що ж, каже? "І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть…"

А тепер вона сміється. Ні, ні, сестро, не опускайте покривало. Я маю бачити її обличчя, коли даватиму наркоз. Де флакон з ефіром? Я ж його сам приніс. Куди ви поділи його, міс? А, це ж вино Шато-неф-дю-пап? Теж годитеся. Заберіть хусточку, сестро!

А цього я знаю! Це ж Ентоні Марстон! Його бурякове обличчя викривлене гримасою. Але він не помер… Навпаки, навіть шкірить зуби, регоче. І так, що трясеться операційний стіл. Обережно, друже, обережно. Тримайте його, сестро! Трима…

І тут доктор Армстронг прокинувся. Настав ранок — яскраве сонячне світло вливалося в кімнату. Хтось, нахилившись над ним, трусив його за плече — це був Роджерс. Обличчя дворецького спотворене від жаху, і він увесь час повторював:

— Докторе, докторе, та прокиньтеся ж!

Армстронг нарешті остаточно прокинувся й сів на ліжку.

— В чім річ? — спитав сердито.

— Лихо з моєю дружиною, докторе. Я не можу її добудитися. Мені здається, з нею не все гаразд.

Армстронг миттю зіскочив з ліжка, напнув на себе халат і поспішив за Роджерсом. Жінка нерухомо лежала на лівому боці. Спокійна поза не провіщала трагедії. Доктор, нахилившись над ліжком, узяв її застиглу руку, підняв повіку.

— Невже вона… вона?.. — мурмотів Роджерс, облизуючи язиком пересохлі губи.

Армстронг ствердно хитнув головою:

— На жаль, усе скінчено…

Лікар довго й уважно вдивлявся в дворецького, потім перевів погляд на столик, на вмивальник, знову на нерухому жінку.

— Серце відмовило, докторе? — запинаючися, спитав Роджерс.

Доктор Армстронг хвилинку помовчав, потім запитав:

— Роджерсе, ваша дружина була на щось хвора?

— Ревматизм мучив її, докторе.

— У кого вона лікувалася останнім часом?

— Лікувалася? — вилупив очі Роджерс. — Та я навіть не пам'ятаю, коли ми відвідували лікаря.

— То звідки ж ви взяли, що в неї відмовило серце?

— Ваша правда, докторе. Я не маю підстав для, такого висновку.

— У неї був міцний сон? — спитав Армстронг.

Дворецький відвів очі вбік. Руки його тремтіли, він не знав, де їх діти.

— Та ні, вона спала… Не так щоб міцно, але… — промурмотів він.

— Вона вживала якихось ліків од безсоння? — різко запитав лікар.

— Від безсоння? — здивувався Роджерс. — Я про це нічого не знаю. Та ні, я певен, таких ліків вона не вживала.

Армстронг наблизився до вмивальника. На ньому стояло чимало різних пляшечок: лосьйон для волосся, кора крушини, лавандова вода, огірковий гліцерин для рук, зубна щітка, паста, еліксир… Роджерс старанно допомагав йому — висунув шухляди в столі, відчиняв шафи. Та їм не пощастило виявити ніяких слідів снотворного — чи то рідкого, чи в порошках.

— Учора ввечері вона прийняла тільки те, що їй дали ви, докторе, — одказав Роджерс.

2

Рівно о дев'ятій удар гонга сповістив про початок сніданку. Всі гості вже були готові й сповнені нетерпіння. Генерал Макартур, суддя походжали терасою і наче з примусу обмінювалися побіжними зауваженнями щодо міжнародного становища. Віра Клейторн і Філіп Ломбард вибралися на вершину острова. Там вони, на свій подив, виявили Уільяма Генрі Блора — він тужливо дивився на берег.

— Я вже давно виглядаю моторного човна, — відповів Блор на їхнє мовчазне запитання, — але човен іще не вийшов.

— Девон — спляче царство. Тут усі події відбуваються із запізненням, — посміхнулася Віра.

Філіп Ломбард пильно дивився у відкрите море.

— Як подобається вам погодка? — спитав.

Блор глянув на небо.

— Гадаю, погода буде гарна.

Ломбард присвиснув:

— Коли хочете знати, ще сьогодні зніметься вітер.

— Невже й шторм? — спитав Блор.

Знизу долинув гучний удар гонга.

— Кличуть снідати, — мовив Ломбард. — Вельми доречно.

Повертаючись до вілли, Блор роздумливо говорив Ломбардові:

— Ви знаєте, Ломбарде, ніяк не доберу, навіщо цей молодик заподіяв собі смерть? Усю ніч думав про це.

— А ви можете запропонувати якусь іншу гіпотезу? — відповів Ломбард.

— Я хотів би почути якісь доводи. Насамперед, хоча б дізнатися про мотив учинку. Адже він був, я б сказав, не з нужденних.