— Що це означає? Йому стало гірше? — стривожився містер Крейвен.
— Сер, ніхто нічого не може зрозуміти. Ні лікар Крейвен, ні доглядальниця, ні я, — швидко заговорила жінка.
— Чого не можете зрозуміти? — підняв брови господар Мізелтвейту.
— Правду кажучи, сер, ми не знаємо що думати. Бо один день панові Коліну стає ліпше, а на другий — гірше. То я про апетит… і поведінку…
— Тобто він дивно поводиться? — спитав господар, нахмурившись.
— Можна так сказати, сер. Тобто він поводиться не так, як раніше. Раніше у нього завжди був поганий апетит, хлопець майже нічого не їв. Раптом почав їсти дуже добре, все йому смакувало… а тоді перестав. Усе відсилав назад на кухню, навіть не скуштувавши. Не знаємо що думати, сер. Так само ті прогулянки. Раніше ж ніхто не міг його витягнути з кімнати. А то одного дня вирішив вибратися надвір на візку. Ми всі дуже хвилювалися, не х'тіли його відпускати. Але Колін так заповзявся, що лікар Крейвен мусив відступити. А почалося все з того, що він зазнайомився з Мері, а потім і з Дікеном. Відтоді ото і гуляють собі вкупі. Дікен бере зі собою цілий свій звіринець. І Колін тепер від ранку до вечора надворі. Отакі справи, сер.
— Гаразд, як він виглядає? — спитав містер Крейвен.
— Знаєте, сер, коли у нього ото з'явився був добрий апетит, то він поправився, нема що казати. А потім, коли перестав їсти, то ми вже боялися, що хлопець просто спух. Але знов: як у його кімнаті лишає'ся міс Мері, то обоє регочуть аж вікна дрижать. Ви ж знаєте: раніше Колін ніколи не сміявся. Зрешта, сер, поговоріть з лікарем Крейвеном. Він давно на вас чекає. Каже, що такого за цілу свою практику не бачив.
— То де зараз Колін? — нетерпляче спитав господар.
— У саду, сер. Він цілими днями гуляє в саду… тілько нікому і близько не можна підійти — не велів, аби на нього ся дивили.
Очі містера Крейвена широко відкрилися.
— У саду! У саду! — вражено вимовив він. Тоді подав знак місіс Медлок, мовляв, ідіть, ви вільна.
Кілька хвилин містер Крейвен не міг прийти до тями. Врешті він стрепенувся і вийшов у коридор. Навіть не пам'ятав, як опинився надворі. Отямився вже на алеї. Тоді пішов до фонтану. Потім перетнув галявку і повернув на довгу доріжку, що вела попри стіну, вкриту плющем.
Не знаючи цього, містер Крейвен цілком повторив шлях Мері, коли та знайшла була ключа. Йому здавалося, ніби його веде якась сила. Він повертався туди, звідкіля так довго тікав. Але тепер у нього була надія. Що ближче чоловік підходив до хвіртки, то повільнішими ставали його кроки і частіше билося серце у грудях. Стіна уся поросла плющем, проте він добре пам'ятав, де міститься вхід. А ось де закопав ключа — того згадати не міг. Минуло стільки років…
Уже перед самою хвірткою містер Крейвен зупинився і прислухався. Що це? Сон чи ява? З-за стіни долинали якісь звуки! Тупотіння, притишений сміх… Так сміються діти, коли не хочуть, аби їх чули.
Заради Бога, що це все означає?! Хто міг туди потрапити, якщо сад десять літ як зачинений? А може, він просто згубив розум і йому раз-у-раз вчуваються якісь голоси?..
Врешті діти в саду так розвеселилися, що геть забули про обережність. Хтось пробіг попід самою хвірткою… чутно було пришвидшене дихання, нестримний сміх, вигуки навздогін… а тоді плющева завіса рвучко відлетіла вбік — і на доріжку вилетів хлопчина. Він гнав так, що нікого й нічого перед собою не бачив, отож упав просто на містера Крейвена. Якби містер Арчибалд в останню мить не підхопив хлопця, то той напевно гепнув би на землю.
Містер Крейвен допоміг йому встати, тоді зустрівся з його поглядом — і тут чоловікові просто відібрало мову.
Цей високий, розпашілий від бігу хлопчина… і ці сіро-блакитні очі з веселими блискітками… Містеру Крейвену перехопило подих.
— Хто… хто ти? — ледве вимовив він.
Колін також був вражений. Скільки уявляв собі зустріч з батьком, але щоб отак впасти йому на руки… Такого ніхто не міг сподіватися. І зараз хлопець почувався на сьомому небі від щастя. Він випростався і дивився на батька. Тут підоспіла Мері. Побачивши дядька з Коліном, дівчинка зупинилася і прикипіла до них очима.
— Привіт, тату, — вимовив хлопець. — Знаю, тобі важко повірити, але я — Колін. Я теж спершу не вірив, що зможу. Але бачиш: я можу ходити — я, Колін!
Містер Арчибалд слухав сина і лише заворожено повторював:
— У саду… У саду…
— Так-так, це сад мені допоміг… і Мері, і Дікен зі своїми звірятами… і Магія Слова, — швидко підхопив Колін. — Ми від усіх ховалися… тримали у таємниці, бо я сам хотів тобі це сказати. Бачиш, тату, я здоровий — сьогодні вже перегнав Мері, уявляєш?! І взагалі скажу тобі: коли виросту, то неодмінно стану атлетом. Ось!
Містер Крейвен не зводив погляду зі сина. А хлопець так і сипав скоромовкою, бо хотів чимскоріш усе розповісти батькові. Очі Коліна блищали від захоплення, округлі щоки аж пашіли від бігу. І цей здоровий веселий хлопчина — його син! Серце містера Арчибалда сповнювала невимовна радість і ніжність.
Тут Колін, бачачи, що батько не може вимовити і слова, схопив його за руку.
— Тату, тату, скажи щось! — нетерпляче вигукнув хлопець. — Правда, чудово? Я житиму, житиму, житиму вічно!
Містер Крейвен міцно обняв сина. До горла йому підступив клубок.
— Хлопчику, мій хлопчику, — врешті проказав чоловік, провівши рукою по очах. — Ходімо у сад. Там ти мені все розкажеш.
У саду панувала золота осінь. Обабіч стежини кивали білими й червоними голівками пізні лілеї. Містер Арчибалд добре пам'ятав, що їх садили якраз для того, аби вони розцвітали о цій порі. Осінні сорти в'юнких троянд обснували гілки дерев і здавалося, наче дерева цвітуть. Сонячні промені заломлювалися у жовто-багряному листі і створювали враження, що крони світяться, ніби величезні ліхтарі.
Містер Крейвен зупинився й обвів сад завороженим поглядом. Нарешті вимовив:
— Я думав, що тут усе пропало.
— Мері спершу також так подумала, коли ото вперше сюди потрапила, — жваво відповів Колін. — Але бачиш: наш сад ожив.
Потім усі вмостилися під деревом, бо тепер містер Арчибалд мусив довідатися все — від початку до кінця. Лише Колін залишився стояти, бо так йому було зручніше розповідати.