Коли місіс Совербі мала хвильку часу, то виходила надвір, аби поговорити із сином. Вона сідала собі на загорожу, а Дікен ділився з мамою, що робив цілий день, де бував, кого бачив. На ділянку, що її обробляв Дікен, мило було подивитися. Там росли не тільки овочі. Ще ранньої весни хлопець насіяв поміж грядками резеди, гвоздики і братчиків (по пенні пакетик) і зараз вони буйно зацвіли. Навіть камінна загорожа — і та зазеленіла, тому що у кожну щілинку хлопець насипав землі і висіяв там насіння наперстянок. Тепер по каменю скрізь стелилися тендітні зелені гілочки. Певно, такої краси годі було знайти у цілому Йоркширському графстві.
— Мамо, але рослини також живі. З ними тре' дружити. І знати, чого потребують. Як хочуть пити — тре' їх напоїти, як голодні — тре' підживити. Вони хочуть жити, як і ми. Коли якась квітка всохне, то я буду винен. То значить, що зле її доглядав, що не мав до неї серця, — серйозно пояснив Дікен.
Якраз того вечора місіс Совербі довідалася про все, що відбувалося у Мізелтвейтському маєтку. Раніше Дікен тільки говорив, що вони з містером Коліном і з міс Мері гуляли у парку і що містеру Коліну це дуже сподобалося. Про потаємний сад хлопець не казав нічого. Та невдовзі діти дійшли згоди, що Дікеновій мамі можна довіряти і дозволили Дікенові відкрити їй таємницю.
Отож того вечора місіс Совербі почула всю історію, починаючи від закопаного ключа і завершуючи тим, як їх викрив Бен Везерстаф і як гнів розбудив у Коліна небувалу силу і хлопець став на ноги.
Поки місіс Совербі слухала розповідь сина, на її обличчі по черзі з'являлося то здивування, то сум, то радість.
— Ого, оце то історія! — вражено вимовила вона, коли Дікен замовк. — Можу тілько сказати: без Мері нічо' би не було. Як вона приїхала до Мізелтвейту, то і сама ся змінила, і Колінові помогла. Подумати тілько: хлопець встав на ноги! А ту' всі його мали за каліку з покрученими ногами. Ну добре, а що кажуть у маєтку? Хлопець таки ся змінив: і чує'ся добре, і не плаче більше ночами, — з цікавістю спитала вона.
— У тім то й річ: вони не знають що думати, — весело відповів Дікен. — Колін приходить з прогулянок зарум'янілий, очі блищать, щоки округліли, але перед слугами він не показує, що чує'ся добре. І з візка не злазить вдома. Навіть троха марудить і капризує, щоби ся здавати таким, як був раніше, — додав хлопець зі змовницькою посмішкою.
— Ба чому? — здивовано підняла брови місіс Совербі.
Дікен засміявся.
— Як чому? Бо не хоче, аби вони ся здогадали, що з ним ся діє. Як лікар довідає'ся, що він може стояти, то напише містеру Крейвену. А Колін сам хоче все розказати батькові. А поки його нема у маєтку, Колін щодня вправляє'ся у Магії Слова: прикликає до себе силу. А як батько, містер Крейвен, ся верне додому, то Колін зайде до його кімнати і скаже: "Бачиш, тату, я можу ходити, як всі". Ну а поки що вони з міс Мері тримають таємницю. Тому Колін і вередує перед слугами — аби ся не здогадали.
Місіс Совербі зайшлася сміхом.
— Ого, та ті двоє вартують одне одного! — врешті вимовила вона. — Ото вже справді: яке їхало, таке здибало. Мають непогану забаву, нє? Зрешта, а що ще дітям тре'? Ну-ну, розказуй далі, Дікене.
Дікен покинув грядку і сів навпочіпки поруч з мамою, аби доказати.
— Розумієш, мамо, Колін сам не ходить надвір — вниз його досі зносять слуги, — весело пояснював він. — А він ще покрикує на Джона: обережно, мовляв, у мене болить спина! Ото поки його не посадять у візок, то він ані голови не підніме — такий набурмосений. А Мері заглядає йому в очі і так співчутливо питає:
"Бідний! Дуже болить, Коліне? Ти сьогодні геть без сил". Але як тільки від'їжджаєм троха від будинку, то регочем так, що аж животи болять. Часом мусим ся затуляти подушками з візка, аби садівники не почули, як працюють десь близько. Отакі справи.
— Так-так, бачу, що вам весело! Тепер розумію, чому і Мері, і Колін так добре ся чують: прецінь нема ліпшого ліку, ніж сміх! Ну що ж, най ся сміють, на здоров'я! Що більше будуть реготати, то скорше забудуть про піґулки, — вимовила крізь сміх місіс Совербі. — Ото артисти, — додала, весело похитуючи головою.
— Так, з ними все гаразд, — потвердив Дікен. — Тілько мають один клопіт. Річ у тім, що обоє як ся вертають зі саду, то вовка би з'їли — такий апетит тепер мають. Але на кухні просити бояться, бо відразу підуть розмови поміж слугами. Хто ж повірить, що хлопець хворий, як він дві чи три порції годен з'їсти? Мері все каже, що віддасть йому трохи зі своєї порції, а Колін не хоче. Каже, що тоді лиши'ся голодна вона, а їм тре' гладшати разом.
Почувши це, місіс Совербі знову зайшлася сміхом і кілька хвилин не могла вимовити і слова. Дікен реготав разом з нею.
— Ось що я тобі скажу, хлопче, — нарешті проказала місіс Совербі, весело дивлячись на Дікена, — є спосіб їм помогти. Коли підеш зрана до них, то візьми бідончик свіжого молока, а я спечу свіжого хлібця або булочок зі смородиновим варенням, які ви так любите. Нема нічо' ліпшого, ніж свіже молоко і хліб. Ну от, і як зголоднієте, то будете мати що кинути за пліт.
— Ох, мамусю, ти в мене молодець! — захоплено вигукнув Дікен. — Бо ми вже не знали що робити. Їсти хоче'ся, а посилати на кухню за харчами не випадає. От і ходили голодні.
— Колін і Мері — діти. Вони ростуть, до них ся вертає здоров'я — то певно, що мають апетит. А вони ся мусять крити, — тепло усміхнулася місіс Совербі. У цю мить будь-хто б упевнився, що у Дікена мамина посмішка. — Ох, ото ще мені артисти. Їм аби бавитися. Навіть голод ладні терпіти, — додала вона.
Дікенова мати, як завжди, говорила правду: гра так захопила Коліна і Мері, що вони нізащо у світі не попросили б їсти на кухні — аби тільки не виказати своєї таємниці. Зрештою, до цього їх змусили розпитування доглядальниці, а потім і самого лікаря Крейвена.
— Містере Коліне, бачу, тепер у вас дуже добрий апетит, — завважила якось доглядальниця, забираючи порожні тарілки зі столика. — Раніше ви майже нічого не могли проковтнути, а зараз он як все пішло.
— Бо тепер мені все смакує, — задоволено відповів Колін — і раптом спам'ятався, спіймавши на собі здивований погляд доглядальниці: так його скоро викриють. — Ну, після прогулянок у мене справді ліпший апетит… але все одно я ще почуваюся слабким… і спина часто болить, — додав він, опустивши очі.