Дівчинка поділилася своїми думками з Дікеном. Хлопець на хвильку замислився, а тоді відповів:
— Знаєш, наша мама… вона думає, що місіс Крейвен часто ту' приходить, бо мусить бачити, що ся діє з Коліном, — зважуючи кожне слово, промовив він. — Всі мами хочуть бачити своїх дітей… І вона з небес сюди ся спускає, щоб зобачити Коліна і допомогти йому. Може, то вона відкрила тобі сад, а потім сказала нам взятися до роботи, а потім привезти ту' хлопця.
Це остаточно упевнило Мері, що цей сад не простий, а чарівний. Окрім того, у глибині душі дівчинка була переконана, що Дікен сам володіє доброю магією, тому його люблять і звірята, і пташки, і люди. Мабуть, якби у ту хвилину з ними не було Дікена, то й малинівка не прилетіла б, думала Мері.
Малинівка ще двічі чи тричі пролетіла над ними зі здобиччю і це ще більше додало апетиту Коліну. Тому він запропонував друзям:
— Підіть і скажіть комусь зі слуг, аби приготували кошик з їжею і залишили на доріжці з рододендронами. А тоді ви принесете кошик сюди, гаразд?
Мері і Дікена довго вмовляти не довелося. Невдовзі на траві з'явилася біла скатертинка, а на ній розклали гарячий чай, тости з маслом, булочки, пиріг. Діти накинулися на смаколики. Пташки спершу зацікавлено придивлялися, а тоді жваво кинулися здзьобувати крихти. Гострозубка і Вуханька майнули на дерево, прихопивши по шматку пирога. Смолька заволоділа доброю половиною булки і затягла її за дерево. Тоді походила довкола здобичі, замислено каркаючи, ніби вирішувала, з якого боку починати трапезу. Врешті підкинула шматок угору і проковтнула одним махом.
День уже хилився до вечора. Дікен і Мері сиділи на траві, усе начиння поскладали в кошик. Колін тим часом напівлежав собі у візку, спершись на подушки. Рум'янець цілий день не сходив з його обличчя.
— Шкода, що треба вже йти, — з жалем вимовив хлопець. — Але я повернуся сюди завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.
— Сподобалося, правда? — мовила Мері.
— Ще питаєш! Я приходитиму сюди цілу весну і ціле літо, бо хочу бачити, як усе росте. І сам буду тут рости. Як трава, — весело відповів Колін.
— Угу, — добродушно прогув Дікен. — Тілько тобі ще тре' навчитися ходити і працювати коло землі. Ми тебе навчимо.
Колін широко відкрив очі.
— Я зможу ходити?! Зможу копати землю?! — перепитав він, не ймучи віри.
Дікен обережно поглянув на Коліна. Насправді він досі не запитував, що діється з його ногами. Проте упевнено заявив:
— Певно, що зможеш. Будеш ходити, як от ми з Мері. Тілько сили наберешся, правда?
Мері трішки злякалася, але Колін пояснив:
— Знаєте, я боюся ставати, бо ноги в мене просто підгинаються — такі слабкі.
Діти полегшено зітхнули.
— Ну то ось: як ся перестанеш бояти, то відразу все вийде, — усміхнувся Дікен. — Не бійся!
— І я зможу ходити? — з надією перепитав Колін.
— Зможеш! — запевнив Дікен.
Якусь мить усі мовчали, дивлячись, як заходить сонце. Цей чудовий день, який подарував їм стільки нового, поволі завершувався. Навіть звірята — і ті втихомирилися. Смолька вмостилася на гілці і ліниво спостерігала за тим, що діється довкола. Мері здалося, що пташка ось-ось засне зовсім і, можливо, навіть засопе.
Раптом Колін підняв голову і стривожено прошепотів:
— Хто це? Що це за чоловік?
Дікен і Мері зірвалися на рівні ноги.
— Де? — вимовили стишено.
Колін показав на мур.
— Бачите? Он він! — прошепотів схвильовано.
Дікен та Мері обернулися і… З-за стіни стирчала драбина, а на ній стояв розгніваний Бен Везерстаф! Старий стиснув п'ястук і погрозив у бік Мері.
— Ото мала вертихвістка! Була би ту' близько, то я так би тобі всипав, що пам'ятала би до нових віників! — крикнув він.
Бен піднявся ще на один щабель, ніби хотів перестрибнути через мур, проте дівчинка сама рушила йому назустріч. Старий зупинився і тільки потрясав кулаком.
— Чого не сподівався, того не сподівався! — сердито кричав він. — Ти мені відразу не сподобалася, як тілько тебе зобачив. Ото все випитує і пхає носа де не тре'. А я не міг додуматися, чо' вона так ся підлизує. Баки мені забивала, казала, з малинівкою хоче ся подружити…
— Не сердьтеся, Бене, — озвалася Мері, перевівши подих, — але якраз малинівка показала мені дорогу сюди!
Почувши це, Бен Везерстаф ще більше розсердився і вже, здавалося, зібрався стрибати.
— Ти… ти, мала брехухо! — заволав він. — Звертає на пташку! Малинівка показала їй дорогу, ая'! І до чого той світ коти'ся? Таке придумати!
— Так, малинівка показала мені хвіртку, — вперто повторила Мері. — Може, вона і не знала, що робить, але так сталося. Бене, я більше не скажу ні слова, якщо не перестанете кричати і вимахувати кулаком.
Бен тільки набрав у груди повітря, аби знову щось їй виповісти — і тут раптом розгублено затих, роззявивши рота від несподіванки. Тільки дивився він уже не на Мері.
Річ у тім, що Колін врешті отямився і торкнув Дікена за руку, мовляв, вези мене туди. Отож поки Бен Везерстаф сварився з Мері, Дікен розвернув візок і доправив до муру. І коли Бен уздрів візок із юним господарем, то у нього просто відібрало мову.
— Ви знаєте, хто я? — суворо запитав Колін, піднявши руку.
Бен Везерстаф дивився на хлопця мов заворожений. Візок з барвистими подушками нагадував колісницю якогось царя. І цей хлопець… Старий лише плямкав губами, проте не міг вимовити і слова.
— Ви знаєте, хто я? — повторив питання Колін. — Кажіть!
Бен Везерстаф підняв свою вузлувату руку і провів нею по очах, ніби відганяючи від себе привида, а тоді схвильовано вимовив:
— Ая', як не знати… у тебе мамині очі. Бог його знає, як ти сюди потрапив. Ти ж каліка.
Колін забув про свою спину: він рвучко подався вперед і налився багрянцем.
— Я не каліка! — розгнівано вигукнув хлопець. — Не каліка!
— Він не каліка! — підхопила Мері, також неабияк розсердившись. — Я оглядала його спину — там нема нічого… ніякого горба… навіть ґульки!
Бен Везерстаф ще раз провів по очах. Рука у чоловіка тремтіла, голос дрижав. Цей старий йоркширець зовсім не хотів образити Коліна: просто, за своїм звичаєм, бовкнув навпростець, що думав.
— То ти… ти не горбун? — спитав хрипко.
— Ні! — вигукнув Колін.
— А я чув, що тобі ноги покрутило, — знову бовкнув Бен.