Марія вже вдома додумувала ці страхи — так воно її все тоді перевернуло, і ще більше лякалася вона того Ярининого льоху на городі — було б їїі вуличкою обійти; але що її тягло картоплинням пробиратися, вона й сама до ладу не знала,— хіба як стала біля цих дверей, що на них дірочки позатулювані повстяними смужечками — щоб мороз зимою не вкрадався,— то подумала, що якби цс воі іа тут хазяювала і в цей погріб ходила, бо й не так страшно мишей там чи жаб — хай собі мають якусь поживу, а як вилазити вгору без сірника, хапаючись не так за стіни, як за світло, що з кожною приступкою його більшає,— то вже бере тебе ззаду за спину,— і не страх там якийсь, буцім хтось був сховався, за діжку і цс тепер доганяє,— якісь ті другі страхи, що не знала Марія, які вони з себе й були; попустило тільки трохи, як вона Грицька в костьолі побачила, й це наче страху того перейшло щось на живу людину, вже ніби можеш собі догадуватися, що ніякого того страху не буде, як це людина жива встане, а то думай собі скільки хоч, як тобі страші ю,— ти бач, клопіт великий Ай-бо, вона Ярині візьме й скаже осьо, що їй з Грицьком було — ну не так було, як вона багато понавидумувала, так боялася з першого разу,— не буде ж їй, як цій Гйльці з молочарні, що прийшла до примірки, стоїть роздягнута й труситься (Марія вже думала з хати геть, чого ще й вона зо своїми клопотами лізе); правду має Ярина, що виказує, але де в неї те бралося терпіння,— стоїть, бідна, з сантиметром у руці, знімає мірку, і в зошит записує, і не мовчить: а-а, безстидниця ти, подивися-но на себе, ти ж заразна, ще й до нього чіпляєшся, на тобі прищі оно повискакували; якби це ти днем раніше прийшла, я тобі вже сокиру наготувала — їй-бо, без голови ходила б, щоб знала. Що вони цій Ярині вже виробляли — не питай; от і живи з таким заміжжям,— вони будуть там під молочарнею з закутаними головами падати без тями й тужити, бо це ж Грицько знов вернувся на цю роботу, то, мовляв, толку не буде; а він і справді більше вже покладався на дівчат, довіряв їм; як вернувся з Вертикиївки, то менша охота була йому робити — от дівки й казилися. Але вона жодної вини перед Яриною не мала, і ця дорога до її дверей чогось була їй легкою, радісною навіть,— адже той страх од сну недавнього, бач, минув,— їй таки страшно тоді зробилося, буцім це село вимерло, і вона одна у цій хаті над чорною річкою; все наче живе, але мертве, аж чорніше якесь, і вона подумала, що їй треба, щоб ця смерть обійшла всіх і село щоб ожило — аж ляснуло в голові: їй так захотілося болю, щоб її вдарили, покололи, врізали; це вони ще малими такі дурні були — хтось на тебе замахнеться з хлопців, а ти зігнешся й ждеш мовчки, і, може ж, ніхто й не зачепить, так тільки лякають, але думаєш, хай би вже вдарили, легше стане, як так ждати, бо аж в очах ріже від жмуріння. І хай там Богинька що вже не каже,— піде вона, хай ріжуть, як так її всім треба; і вдруге юна бабі пробачила, як та намовляла на суд Омельчука подавати — Боже, що вони там знають, і що вони з її душі хочуть, не буде вона нічого робити,— і це вона скаже Ярині, щоб та їй застрочила на плечі, бо вставала з автобуса й розірвалося — такі плаття якісь; а там же дорога, неміч її знає, яка з цього хатниська...
VI
Вона думає, що це на нього зло хтось має,— там така робота, що всі міські, а цих хитрих селян хіба де люблять, та й од нього ж спасу не буває, як почне доказувати... Й не те що в очі лізе,— мало вони там тих днів народженців роблять,—а так якусь історію розкаже (було там скількись жіночок, що за сільське трохи пам'ятали, вони йому одні вірили,
"ой, Васіль Дмітрієвич...") — як пін цих сільських бабів жаліє. Стояв десь у черзі за кавою на Русанівці, і та вже гукає, щоб за ним не займали, у неї обід; коли ця бабця; Боже ж мій, я хотіла марципана онуці взяти. Ставайте ось тут, казав їй, поперед мене, і бабця дякувала йому, бажала, щоб доля оберігала його в дорозі і вдома... Сивий бачив, як за вікном над прибитими морозом бур'янами пролітали птахи. Птахи, —ніби це були ластівки, летіли зовсім низенько, аж можна подумати, що це не пізня осінь, а літо перед дощем. Не стало птахів, а Сивий намагався втримати перед зором кілька тіней, котрі ще жили на пухнастеньких китицях полину і дрючкуватої лободи; ці тіні розпливалися трохи згодом, сонце їх розтопило так само легко, як легко й створило надвечірньої пори... Сивий поклав Миколу на диванчику у першій хаті, попідмощував йому з боків, і сам ліг скраю. "Йди на своє місце",—— з якоїсь чорної прірви немов чулися їм слова; та й це, бачив, свята не буде,— й вона ж не сліпа, знала, що перебрала, ну то її ще більше зло брало. Вивчив він її добре. Йому більший клопіт був за Миколу — щоб не зірвався посеред ночі кудись бігти, бо де вій ще перебуде, як не в Сивого. Але ця. "Чого він прийшов?" Вона ще буде його питати,— як ти поясниш, що буває: от нема куди піти. Як той казав, додому нема вороття. Так то він знає, що тут скрізь очі, посидь-но вдома в будній день,— вже тобі: той, що ніде не працює, а за цих гостей мова одна: лазять усякі. Вже перша хвиля якоїсь доброти минула — що премію в статуправлінні одержав; йому б то й до ранку вистачило, але Галина чекала ще чогось. Ну да, це така ревність. Раз було, що вона йому не дуже й повірила,— як він колись узнав, буцім вона скакала у гречку Не знає, не пам'ятає, але хтось казав, десь почув; ну забувся, але в голові стоїть — було, й тоді йому закортіло прикинутися дурком, ну тако, для сміху—що вона скаже. Показував, який він уже старий. "Диви..." Повіки собі вивертав, носа морщив, чуба тако тріпав — наперед його, на очі, щоб геть причинуватим його бачила. Але вона засміялася, вона його, сиводура знала. "Ти думав, що його жінка скаже?" — А що ж скаже. Взнає, що був у Василя Дмитровича. Що вся сім'я була вдома. Й Галина. Що не десь там у когось підночовував. Хтось же то сказав ті слова, не придумав їх Сивий. "Як будеш таких друзів мати,— тобто мене, думав Сивий,— то й сам пропадеш". Але це не Галинина мова. Що жіноча — то так. Миколиної жінки слова, він їй аж сам починав вірити. "Ну да,— находив знов цей його сміх,— який уже з мене толк..." Реактивний летів зовсім низько, гулом заповнило весь проспект, прогуло, наче в колодязі. Здавалося, що той літак легенько увійшов у гору, на якій цвіли білим дерева, якраз трохи нижче церков, соборів." Чого — й тепер весело бувало. Там, як свято, дні — приходили майже всі, хто й раніше бував. У одне таке свято Микола нарвався. Мусив його з порога заводити на кухню, ще й буцім питався, чого той прийшов,— це так, про Галинине око,— але самому аж дух розпирало, що не забуваються за нього. Микола хвалився газетою (районна скоріш за все), там було якесь оповіданнячко чи стаття ("Бачите, можна щось робити"), і Сивий показував її за столом. Гості були які: його й Галинині друзі; з його хтось жартував, мовляв, нічого, а потім розказував таку історію — хоч це й стосувалося ракетних військ, але до секретів не належало: комусь там показали чиюсь статтю, молодого когось, і той, читав чи ні, зморщив носа — "та"; "вашого студента колишнього",— переконували; "а ви знаєте, нічого** — була відповідь одразу ж. "Так і я кажу, не читаючи,— нічого*. Ну й що ж — те оповіданнячко Сивому тепер було що старому собаці, який вибачає цуценятам їхні забавки. Було й у нього колись. Але спробував через сім років щось написати й сам побачив, що вже не та рука: охота була, а слово не йшло. Йому хіба не казали — трохи не так, одвертіше б, не боятися обмовитись про свої помилки. "Да. Так нащо воно мені". Вже не один оно бігав на старі роботи, просилися. Так що. Сидять тамо по музеях й ще щось писати думають. Це така наука. Галина його просила: піди вклонися, корона з тебе не впаде. А йому то й не так та робота, як глянути, хто там сидить. Сивий вже не одному розказував, як забігав на стару роботу. Що там побачив. Ні, кого. Зять того, дочка тих, син чийсь. Все, таких, як він, не питай, не обізвуться. Ці не поїдуть на села. Тільки двері прочинив, побачив — і гайда. Тепер він їй що докаже. Хоч, може, й її правда. Він, бач, ніде не мириться, міняє роботи. Але щось його як-то кудись несло, біг би, співав на все місто. "Щоб це дивилися,— знову сміх,— як на того на Подолі. Переспіває всі сучасні, переважно урочисті, пісні, поки не збереться на пиво й ходу до кав'ярні навпроти. А там уже свої зустрічають, плескають по плечу. Тепер і він може за себе заплатити". Після тридцяти таке йому було. Скільки б вони не тішилися з дружиною одне одним, а він підводився з ліжка, й ще йому чогось хотілося. Писалося тоді й думалося — ого! —та хай-но він уставав з-за столу, йшов на кухню, світив сірником до газу, ставав перед вікном, щоб дивитися на Ленінградську площу,— й уже його наче обма-рювало, нічого так не хотілося, як лягти й умерти. В такі світанкові хвилини здавалося, що він один у цілому світі, а світ цей такий широкий та високий, аж тягне тебе... Сивий уважно слухав, про що говорилося в залі, але зауважив, коли саме впав дощ. У тому вікні, що виходило в двір, поставав затишний світ. Там двірник у підперезаній то-неньким ремінцем куфайці втоптував сміття, тримаючись за стінки цистерни. Дощ позмивав сніговий порох з гілок дерев, і над головою двірника повисло кілька темних листків. Ось уже й дощ втих, і двірник поклав на дерев'яну колодку пакунок. З кишені вийняв пляшчину і надпив з неї. Коли сонце заглянуло й па подвір'я, двірник розперезався й заходився їсти... Що руки свербіли до чогось — ну да, це нехай. А хоч вибалакатися. Його давно переслідувала думка: на Січ жінок не пускали. Прийшов я додому — о, ти хазяйка, роби що хочеш, сварися, бийся. А туди — зась. Він знав, що Січ давно вже минула. Ну й Галина робила відчайдушні спроби врятувати його. Од цих друзів опівнічних. Од Миколи. Ще того року спробував сам щось зробити. Поїду в Карпати, все. Але там якось так вийшло — ще хтось із місцевих вчепився, то яке там уже рятування. Давай ночувати в горах, нащо тобі ці містечка, в яких нічого не діється. А в горах таких людей побачиш — куди твоє діло. А далі вже без гурта не обійшлося; то вино, то бринза, та пісні. А як пісні почалися, то йому припекло їхати до того діда, що ніхто не міг записати од нього пісень. А Сивий так побалакав, що дід не втерпів ("Давай, то я тобі заспіваву"). У нього була з собою пляшка рому, де негр з веслом намальований. Там у них на Русанівці дещо можна було купити. А тепер ніяких Карпат, ніяких самому; вона знає, куди вони поїдуть. А що ти їй будеш казати. Правда, й сердився,— але ж, виходить, Галина трохи й знає, що він любить і такого — щоб вдягнутися, щось купити. Він то не скаже. Він їй одно: мені кролячу шапку, чоботи за дванадцять карбованців — оце мій одяг, щоб ти знала. Та я з тобою нікуди вийти не можу, з таким обдертим. О, то це вже інша мова; Сивий радів, знов приходив той сміх. Хіба не було такого, що привезла йому шкіряного плаща з-за кордону — він його вже й виношував! Там, на роботі, дехто з таких цікавих, що знали всьому ціну, аж просив: продайте, Василь Дмитрович. Ти скажи, не було це хіба якоюсь втіхою. Раз ці люди просять. Думає, й я осьо похизуюся, й аж нахиляв голову, показуючи,— читайте: "Мейд ін Джапан". Вистачило йому цього надовго розказувати своїм. Щоб ви знали, мені за плаща дають, скільки скажу. Один то аж ґвалт хотів. Подумайте, я пужду-у... Сивий перший зайшов до зали, що не було нікого. Він думав, що йому вже спилася така зала, задовго до того, як він потрапив у цю. Він тоді не побачив однакових дубових столів з лампами, але пам'ятає, що були ці високі вікна з мармуром облицьованими простінками. У найвищих шибках вікон стояли стовбури каштанів. Там горби такі. Уві сні він побачив осінь, багато золотого листя, тому й було дуже сонячно, хоч і сумно... Він виходив з літнього дощаного помешкання, залишаючи дружину з її жіночими клопотами. Так він це називав, думаючи про неї в ті хвилини: ось вона рухає коліньми, повертаючись до сонця то тим, то іншим боком, ловить проміння ротом, долонями, всмоктує в себе останнє тепло перед настанням прохолодної ночі. Але десь напівдорозі він починає думати про "старого черкеса" — це так Галина придумала на того сухенького місцевого бібліотекаря. Цього літа Сивий був єдиний у таборі, хто побажав його слухати. Так звично йому було бачити, коли він вертався з бібліотеки, свою дружину у товаристві керівника групи. Він не поспішав наближатися до них; керівник звіддалік вітав його, повертався обличчям до нього й продовжував розмову. Дружина ніколи не змінювала пози,— її розморювало від вечірнього сонця й напівсну у їхній кімнаті на пагорбі; він пробував перестрибувати з камінця на камінець, якщо вони траплялися на шляху, і думав, що мало знає свою дружину. Там, звідки вони приїхали, все було по-іншому. Там він ніколи не бачив її втомленою, а тут щось змінилося, тобто вони тут поводили себе зовсім не так, як там,— навіть більше вона, тобто майже вона, він розумів, що який там, такий він і тут. Це його тішило й дивувало. Він теж хотів почувати себе тут не так, як там,— а може, так воно й було, тільки він цього не розумів. Коли він підходив до них і чув перші слова, то дивувався, що ніякої зміни не відбувалося — ні в настрої співбесідників, ні в їхній розмові,— він так не зміг би, мова його неодмінно спіткнулася б, рухи зробилися б або скутими, або ж надто переконливими. Він не знав, як себе поводити, яке перше слово мовити, в його пам'яті ще жили розмови про Коста Хетагурова, і він міг би балакати тільки про це. Він раптом усвідомлював, що їм і не треба робити того, що він зробив би на їхньому місці й про Що він подумав.