За це Сікорська нічого не могла думати — хай сміються, як хтять; мало самі так живуть, що й батьки не знають, розписані чи ні.
Що там у клубі вийшло старому, й чого сварка була — діти знають. Ще в новий Будинок культури не переходили.
а всім же цікаво, як це воно все буде, й не знали, чи виписувати художника з Житомира, щоб оформляв, чи хай Т^езінсь-кий робить, він хіба не художник,— але як нове все, то й мова така, що нового директора ставити. А бородань як тримався — йому ж не в першому селі приставати, було б біля чого, то й їхати нікуди не треба. Ще як про той будинок ніхто не балакав, не знали, коли його там кінчати будуть, то всім було добре. Т^езінський як грав на баяні, так і грав, Валентин Григорович — про смерть ще ж не думав — на скрипочці витинав, а той керував.
Проте якась дата находила, велика й кругла, і враз — давай кінчати; і де воно все взялося — цегла і що тільки не хоч. Т]зезінський з Валентином Григоровичем ні два, ані три, грають, і їм добре, а людям що: на свято є концерт. Та ще й з цирком, голубами, стрічки з барабана без одного дна витягує, оного скільки, а як гукне: "Дорогие женщины, с праздником вас!* — та приримує, що в хатах уже й холодильники й газ,— йде гулянка.
І це так виходило, що й Т^езінський мовчить, не скаже, що я звідси нікуди не піду, і бородатому чого лізти, жде, що воно далі буде. А там уже й учні побачили, що чого це вони гризуться — то за музику, то не ту пісню вибрали. А там декорації не такі — от тобі й причина. Т]зезінський: не так, що ти розбираєшся, ти приїжджий, а бородатий не змовчав; Валентин Григорович і собі — куди твоє діло, та за сокиру хапається. Еге, як до того діло, що й дітей не соромляться, то що вже казати.
У бородатого то й була якась підтримка, він трохи хитріший за цих сільських; Т^езінський — як: малював собі стенди й картини, а коли треба, грає,— а цей і в газету когось попросив написати, що в селі не якась там самодіяльність, а такий от ансамбль і так ось називається, щоб усі знали. А для села то ще й слава. Вже й на другі села поїхали, якісь гроші трохи були — дітям байдуже, знають, що на костюми треба, та все.
Така йому і відповідь була, бородатому,— як він хоче знати, що вона думає, то їй самій думок не приходило, вона й раніш так на це дивилася: хай собі буде, як людям до смаку, лучче ж, як то буває, що сидиш, аж голова тверда, й піти нікуди. Хоч по правді, то вона сумувала за тим, як за її пам'яті було. Нехай собі тепер так, і молоді оно цікавіше, але Марія думала, що так, як у них було, вже чи й буде і тільки й добра, Що ці молоді не знали тодішнього, та й журитися не буде за чим,— ось вона, може, пожуриться, покрутиться з цими ногами, а там — скільки тої старості ждати, та й по всьому, кому яке діло до її тодішнього. Вона боялася тільки одного, аби потім не заслабнути, як є старі баби, що сидять та тільки й мови їм, що про колишнє та як вони дівували. Як про дівування, то Марія вголос і не сказала б, але їй з цими молодими то й цікавіше, хоч нікого вона й не підпускала до себе — були там такі охочі; але тягнуло її до них, і забувалася вона, що настільки вже старша. Вони з дівчатами самі собі й нікого там не питалися — хто хтів, той з ними біг,— повдягаються й на вулиці своїй таке виробляють. У декого з дівчат бабські позалежувалися кожухи та сорочки вишивані, й так усякого одягу — то не стидно їм було ходити по дворах. Навіть з начальства декотрі охочі були, щоб їм поколядували,— ну да, це ж якби не Марія, то що з того колядування за толк був би.
їй і самій знаття б, чого це воно так з моди почало виходити — чи їм, старшим, не така охота вже була ходити, чи молодші забувалися,— таке й виходило, що дітвора, а посідають у буфеті, вина наберуть, а потім у клуб, за старшими; одне слово, де й подівалися ті вечори з морозами та зорями, зі скрипом по снігові чистому од двору до двору. Чогось люди забуваться стали. Але й так, що Марія трохи щось чула, нізвідки ж воно не бралося: то буцім щось вчителі дітям казали, то когось упіймали ввечері та батьків потім випитували в школу: "Чого це ваші діти ходять",— і воно так якось виходило, що не було за роботою як і подумати, а це вже як скрутнуло її, то вона починала коли й міркувати. Ну да, переболить тобі раз, не все ж болітиме, а часом і легше стане, а то й зовсім одпустить. А тих думок — Господи, скільки їх там прибуде? Якби ж це ще десь за тих років, а то й охоти зараз нема. Й думав би, чув. Може б, якась охота більша й була б — там посперечатися з ким чи самим узяти й робити по своєму, але чогось на душі от найде, й що хоч роби, як виметено: хай би тамо, думала, що хоч робилося, а ти й пальцем не поворухнув би, стояв би й тіла не чув,— колись їй баба Богинька таке щось розказувала за війну — візьме тебе й не одпускає; щось же таке передається в тілі, хоч вона тоді ще дівчинкою була й не дуже пам'ятала: повиходять та постають і хоч би слово котра,— що там робиться, світу не видко,— робив би щось, біг би кудись, а тобі й язик не ворухнеться,— хіба з тим базаром не так було. Не дуже то їх багацько там і стояло — як день, то хто ж там удома сидітиме, але й так у селі знатимуть, хай хоч одно побачить; вона зразу незлюбила отого горбоносого, що в нього штани на мотузочках трималися, а ще як він бігав з топірцем та одривав лати і стовпчики підрубував або вихилитував — то й зовсім у неї серця не було до цих людей; з мотузочками — то цей житомирський, там і вгадувати не тра, а ще було зо три дядьки, і чогось вона й цих не знала, думала, може ж, вони не коденські — ці тільки робили, що їм казав з мотузочками. Аж тяжко на них дивитися, вони люди сільські. Там тої роботи на раз вкусити, рядів три таких лавок довгеньких і до них прилавків таких самих довгих, тільки вищих і ширших, та й по базару. А з мотузочками ще й сердився — щось йому там було невгодно.
Вони якраз біля Січкаревої криниці стояли, а за Січкарем вуличка звертала до річки, проте Марія ще не думала йти далі; вона зіперлась на стовпчик, який не давав підводам заїжджати на тирло, чи як би це місце назвати, а так — то пройти можна. Звідси тільки стежечка до хати Бойчуків, хоч до них то заходити од хлібного, але це така стежечка, хто знає, дітвора бігає, а іншого разу не дуже й пройдеш — бо як базар, то дядькам далеко ж не набігаєшся, а це — близенько.