"Говоріть собі, я зроблю так, щоб більше не балакали",— думала, прикладаючи волосся до інших місць на шибці, бо ті вже понагрівались. Варка обняла себе за плечі — тягне од вікна, й толочачи поділ сорочки, подибала до ліжка.
Отако зіперлась руками на нього, аж вони потонули в перині, потупцяла на килимку і полізла на свою гору. У вікно подивилася: сад перевернувся, гілки хитнуло раз, другий, тиша. А завтра неділя.
З тією радістю й заснула Варка.
Коли розплющила очі, то не повірила, що вже день, навіть на вікно не схотіла дивитись — туман там, дощ чи сонце зійшло? І враз шуми напливли з різних боків — злетів літак, гудів, гудів, аж поки не піднявся високо-високо, за стіною дзенькнула дужка на відрі — то, мабуть, батько воду вніс й до матері забалакав. Аж це Микола убіг до Варки:
— Варко, вставай-но вже, мати сказала.
— Не чіпай, Миколо,— немов схаменулася Варка.— Скажи мамі, що я вже встаю, йди скажи.
— Вставай, Варко,— Микола заглядав їй у очі, ворушив бровами, усміхався, хотів, щоб і вона засміялась.
— Встаю вже, Миколо, встаю.— А сама думала, що ж це з нею було цього вечора...
Мати внесла повного кошика капустяного листя, поставила біля теплого,— Варка як вийшла до кухні в одній сорочці, то так і стояла, дивилась, що робить мати.
— Що, встала, доцю? А Микола он уже й води наносив повно. Правда, Миколо?
— Води наносив,— підтвердив Микола.
— Мамо, я відріжу косу.
— Ти що, здуріла?
— Відріжу, мамо. В мене волосся січеться, хочете, щоб усе повипадало?
— То розчісуй дерев'яним гребінцем, ним добре, бабуся ж тобі залишила.
— Та це не від гребінця, мамо, я знаю. Яким би не зачісувалась, а все одно буде випадати.
— Ще раз, Варко, кажу тобі, не видумуй. І батько буде проти, я знаю. Ось він пішов до Петра, а прийде, то побач, буде проти, ще й накричить.
— Не накричить, мамо, я небагато відріжу, що й непомітно буде, от побачите.
— Та вже й непомітно. Якщо надумала, то, вважай, ножиці міри не знають.
— Ну да, вони ж залізні.
— Оце тобі й залізні. І як хочеш, а я різати не дам.
— Нічого, мамо, вони знову відростуть.
Мати сиділа на стільчику й перемивала капустяне листя. "Яка вона в мене велика й гарна",— подумала Варка.
— Миколо, ану глянь, чи не батько там на подвір'ї?
— Не батько,— відповів матері Микола.
— Варю, вдягнись,— сказала мати,— а то хтось зайде.
— Я думаю, мамо.
— Про що ж думати? Я тобі що сказала? Так і буде.
— Вам легко сказати.
— А звідки ти знаєш, що легко, Варко? Микола радісно вигукнув: — Настя!
— Доброго ранку,— привіталася тітка Настя.
— Настя,— сказав Микола і взявся стягувати пальто з тітки.
— Доброго,— відповіла мати.— Сідайте в нашій хаті. Тітка Настя поважним рухом звільнила голову від хустки,
попустивши її на плечі, поглянула на Варку.
— А що цс Варочка, як русалочка, стала та й стоїть?
— А косу хоче відрізати, чули таке?
— Косу відрізати? Варю, а що це з тобою?
— Каже, січуться, боїться, що зовсім повипадають,— мати тітці.
— Трава для того всяка є, Варю, гарно вимити раз, другий, і минеться, ой-ой як минеться.
— Вони мені заважають, тіточко,— промовила Варя.
— То січуться, а то вже заважають? — подивилась на неї
сердито мати.
— Не кажіть же так, серце,— втрутилась тітка Настя. Варка стояла в довгому посеред світлиці, дивилась, яке
світло гарне у вікні заходить, не пізнавала тих дерев, що ввечері бачила,— а що їх пізнавати, вони всі однакові, молоденькі,— і міркувала, чи сумно їй, чи так якось.
— Та ви, Надю, вже не так на неї,— долітали до Варчино-го слуху тітчині слова.— Вона ж у вас он яка дівка. Я чула, що хлопці вже б'ються за неї.
— Ще їй в цю пору й хлопців, таке скажете.
— Коса косою, аби душа зоставалась гарною.
— Нас он в Німеччину як заганяли та везли на роботи, то ми й то не хотіли різати, бо знали, що це краса.
— А мій чоловік покійний, як, бувало, п'яненький приходив, то за що ж — за косу перш і хапався.
— От бачите, а проте не відрізали.
— А не думаєте, що і в неї вже свої болі є, ота ко ні сіло ні впало не здумає різати, іменно щось є.
— Що у наш час може бути, Настунько? Живи, вчись, горя не знай.
— Та це так, але ж і доросла вона у вас, я тільки тепер-о і придивилась пильненько.
Варка добре почула останні слова, і вони привели її до тями. Вона оглянулась і зустріла материн погляд — такий змучсі і и й я кі і йсь.
— Я піду, мамо,— мовила тихо Варка, і жінки вже їй ні слова не говорили, тільки дивились.
І не зогледілась Варка, як вибігла на мороз. Батько стояв на подвір'ї, мабуть, не знав, що йому робити. Варя всміхнулась з тієї безпорадності батькової. Як йому добре, думала вона, був у дядька Петра, нагомонілись (Варка то знає, чого він такий раденький), а тепер боїться в хату заходити, бо там мама і тітка.
— Тату, я косу відріжу, й мамі вже казала.
— Та йди ти! Хіба візьмеш і відріжеш?
— Ось зараз біжу, вже й одяглася.
— Що ж ти, доню, собі надумала: взяти та й відрізати косу?
— Та не бійтесь, тату, що ж мені буде?
— Та роби, як хочеш, доню, тільки ж як це воно тепер буде, так наче й хтозна.
Варці хотілось швидше піти, а батько ще щось хотів казати. %
— Ти, Варю, дивись, я хіба тобі що зроблю? Ти ж знаєш, я нікого не боюсь. А якщо будуть казати, що ми тобі гроші за косу дамо, то ти не бери, хай вони сказяться. Відріжуть, і ти косу з собою забери, чула, Варко?
— Добре, я вже піду, тату.
Варка хотіла швиденько, але не так вийшло: вона вже на цій дорозі ой-ой скільки падала — канавки, у яких вода позамерзала, і той льодок снігом пухкеньким затулився, аж тягнуть за ногу, щоб ступила. Літачок оно такий маленький випурхнув над деревами, що закривали аеродром.
Боже, наче з мене вилетів, подумала Варка. їй здалось, що як тільки вона добіжить до тих високих тополь, за якими ще сад, а там уже н місто, то їй стане легко-легесепько. Але ще було йти та йти, і їй уже щось таке здавалось, наче біжить хто за нею, і вона аж ходу прискорювала.
Проте оглянулася: Василь тупцює стежечкою за тими тополями. Чого це йому теж у цю пору до міста?
— Варю, лови!
Вона оглянулась і не встигла нагнутися: сніговою пилюкою їй війнуло на розкутану голову. І собі нагнулася — снігу зачерпнула.