— Я чую, чую,— з кухоньки від печі обзивалася Ганя. Але щоб сестра щось таке не подумала, стала ближче до дверей.— Йдім-но щось робити, та й там розкажеш.
— Він мене за тебе розпитував. Каже, чого це ти не пам'ятаєш, як хрещена до нас прийшла. її дядько Петро вдарив, а вона, геть тако закутана, прийшла в хату до нас. Ти шила на машинці, а я вроки робив. А хрещена схилилася на стіл біля мене й дивилася, як я вроки роблю. А ти з якоюсь жінкою балакала, що до примірки прийшла.
— Коли це таке було, що я не знаю?
— Він каже, що було. Йому тебе так жалко зробилося, аж хотів плакати. Каже, як подумаю, яка вона бідна й нещасна прийшла. Що це ти така вдарена була.
— А-а. Як на нього тоді щось найшло. Але мені на Петра так шкода не було, як це на свекруху. Хоч би з печі виглянула.— Гані самій цікаво стало.— Але що це я приходила — ай-бо, я не знаю.
їм це хоч не збирайся гуртом — знов хтось чалапає через кухню. Ярина то вже тільки очима показувала до Гані: вийди, вийди, може, ти як побалакаєш з Славкою. Ну то й що.— Ганя вже знала й так, що кінець цьому сидінню, де це тільки що вдягнути, дивилася вона по хатині.
— Це ви тут, І-іра,— з таким довгим усміхом ухилилася через поріжок Ленка Лагутиха. І чогось не сходив цей сміх з Ленчиного молодого, коли коси прикриті, лиця... Трохи звелася над цим ліжечком і на Ганю довго роздивлялася з тим самим усміхом.— А це Ганя, чи нє-є?.. Мені Іру легше було взнавати.— Ленка якось безвільно хитнула головою до Ярини,
чи правду вона каже, що взнала Ганю.— Спасибі за обід, дівчата, це я вже думаю йти. Хотіла вас побачити, Іра.
Ярині як хоч викручуйся між цими двома жінками; вона аж підсунулася з якоїсь великої радості до того поренча, на яке спиралася одним ліктем Лагутиха. Де й у неї узявся цей сміх, такий схожий на Ленчин.
— Ви щось хотіли сказати?
— Яринко, я вам щось хтіла сказати,— мовби й справді не чула вона її голосу; так само питає. Ярина й шию витягнула, готова злетіти з цього ліжечка, аби тільки зручно було Лагу-тисі виказати своє питання. Й вона добре почула кожне слово, вимовлене сухенькими губами; й не бачила Ленчиного лиця, але знала, яке воно, бо вже якийсь немічний страх одійшов через ноги і ця лагідна Ленчина мова находила відгук у всенькому її тілі. Та й Лагутиха поволі розгиналася у спині, але не відривала, наче пришитого, ліктя од поренча.— Коли ви їдете, Іра? Щоб я знала. Я вам гостинця занесу.
— Щось буду шукати,— роздумувала трохи над Лагутиши-ним шепотінням Ярина.
— Ви йдете, дівчата, на вулицю? — геть тобі інша Лагутиха.— Бо я йду. То проведете мене до воріт.
Ганя, хитріша, вже вбрана у якусь свитку, виносила перед ними порожнього банячка з-під вареників — от сестричка, найшла собі хоч таку роботу. А Ярині клопіт був знов, як це з Ленкою розминутися у цих багатьох дверях.
Якесь спасіння господнє ця Ленка була для неї у цю пору.* що вона не злякається, то та все поможе. Чи це така хитра, чи розумніша за неї, що бачить її переляк Але хіба не диво: поїздиш по цьому світу, й де ті страхи самі беруться. От ще за цих людей їй цікаво було,— аж стала в порозі Ярина, так знов їй ця головя щось підсовує для роздуму,— то довго тут думати не доводилося. Вони собі тут живуть од народження аж до смерті, не дуже куди роз'їжджають, і не такі страхопуди, як це вона. А мати її, крім Ходоркова чи Андрушівки, де була? Чує вона Лагутишин голос:
— Але цього Колю ще треба пождати.
Й не хотіла вона тут спинятися, якраз на дорозі, що всім тут треба пробігти, через цю верандочку Знов Женя що скаже.
Лагутиха так поступилася перед якимись жінками в куточок, що й не хотіла, а мусіла притулитися у тому куточку, де перед цим сиділа.
Та й стій перед нею — куди ти подінешся.
— Станьте-ио сюди, бабам не даєте пройти,— з якоюсь од міною в голосі нарікала ця жінка.
От не хотіла йти щось помагати, то будуть тобою командувати. Добре, станс.
— Буду боятися йти додому,— чула Ярина ще цей уже не такий чужий голос; і в тих сутінках за шибками їй аж наче що вдавалося: йде син її з городу, тримаючи вила гострим уперед, так наче йому легше.
Вона б його вийшла зустріти, але нехай, може, там Ганя де буде зі старої хати виходити, й це вони там побачаться. А то ще переб'є розмову.
— А хіба ви Колю кудись посилали?
— Коля мені кота має принести од Насті.
Ще люди по двоє, по троє виходили з хати й у цій веранді спинялися — щоб Ярині подякувати за обід й пам'яті небіжчиці уклонитися. Але там одна, наче вона якусь іще вину
мала перед цією хатою, що мало подякувала, думала й собі щось до їхньої розмови додати.
— Думали, Іван ворота зачинить. А вже до Насті кличуть на обід. Це взавтра треба йти.
Жінки, зажурені цим новим клопотом, до якого додавали й свого суму Ярина з Лагутихою, поволі відходили до дверей. І це Ярину якось вразило,— вона думала, постають і ці баби, та й кінця не буде розмові.
— Ви Настю, еге, не знаєте? — Лагутиха знов одтулила свого білястого лоба й трохи волосся,— така втіха їй була посидіти після обіду— Я вам скажу, то ви згадаєте.
Ну, то Ярина, звісно, матір її знала. Але що така її дочка занапащена, вона не чула. Й Женька хоч би слово тобі
— Вона вже не могла, як їй не даси. Ще з тими хлопцями, що брикет привозили, сіла за стіл, а це діти гукають батька, йдіть, мама лежить на гичці. Вона там ще й прохолола, я вам скажу. Так то люди казали, що Петро часом доривався з кулаками. Але що воно їй поможе. Як уже така хвороба. Гріх тільки, що ці троє дітей сироти.— Лагутиха, вже мовби зайвого наказавши, запинала по-новому собі голову: через це й у Ярину вступала якась тривога — перед цим вечором, чи чого.— їх то порозбирали. Чоловік десь до матері пішов. А це Коля мені обіцяв кота зловити. Він там у порожній хаті вдичіє. А мені тра. О, осьо Коля йде.
— Де це ти був, Коля? — з якогось розпачу аж гукнула Ярина впоперед Ленки. їй це — наче син увійшов.
— Шо.— До всіх разом казав хлопець, не забуваючи обдивитися по кутках, чи все так стоїть і лежить, як він зранку розставляв, допомагаючи бабам.— Кота насилу зловив.
І така лагідність обійняла Ленку, що й Ярина звела всі свої почуття до цього, що їх єднало осьо — живого створіння, врятованого з порожньої хати. Але ж цей кіт був — попелястий, і десь тако смужка чи чорна, чи біла по ньому.