"Женю, йди в хату, простудишся",— сварилася вона на сестру у цьому платті й кофтині — хіба не з її рук шите це плаття, знала вона, що їй буде роботи після цих поминок, хоч раз на стільки там років приїде, обшиє сестру; і їй ще жалкіше ставало за Женьку, така вона роздягнена стоїть перед ними, й щось таке Ярині сказало подивитися на Андрея: диви, це така сама тілогрійка, коли це він її встиг натягнути, та де — цю, Женьчину, вдів на свою, й це стоїть тепер у двох тілогрійках, аж лице червоніше й грубше зробилося.
Коли це син її обізвався чогось: "Давайте, я вдіну",— бере цю тілогрійку з тину, натягує, питається, чи ніхто з учора вила не забирав з городу, Женя до нього аж проситься, що хай би відпочивав, взавтра Вовка приїде й розкидають бігом цю гичку; Андрей проте за вила знов: "Десь там стуять"; бачить вона далі, що син переходить з подвір'я в садочок, тако під верандою йде до малини й виходить у хвірточку на городі; бере вона йде тією дорогою за сином подивитися, що цс він там буде робити, але з цього молодого садочка у город не наважувалася вступити — такий страх її брав за сина, що й не одходила б, але ж там робота її потребує, треба вертатися.
"Але чого це я його мучу, як він сам мучиться.— Ярина налапала ці слизькі холодні штахети, пооббирала де-не-де сухеньке й тонке, аж тріскуче гудиння — такого із гарбуза не буде, цс якась квіточка бідна виплелася аж досюди, що й назви їй тепер ніхто не згадає.— Що це з ними таке, що він мені сам признався за цей гріх, він ніколи такого нічого не скаже, потайний такий, а це признався у цьому поїзді: я жінку вдарив, мамо".
Вона ще з раз стала проти стіни, подлубала потріскану фарбу на рамі, і так їй звідси було добре видно сина, який він. Хіба не важко їй уявити, як це він цю руку підняв. Що вона йому тепер скаже. Якби це тоді, то кинулася б, спинила, крикнула, що ти робиш, а зараз дивися на нього згорбленого, у цій Андрейовій тілогрійці й що хоч думай. "Це ж мій син",— аж заворушилися самі губи, так вона собі пробувала помагати словами, як думок ніяких не складалося.
Але страх брав, що її син міг таке вчинити. Грицько оно який бував, ну волю рукам не давав; а щоб це він її коли вдарив, то вона б з блеску забігла б. "От цс тобі така хатка, добра б же їй не було,— подумала Ярина за їхню квартиру, наче вину якусь хотіла найти у цих стінах та й не могла. Коли ж це він так зробив, що вона не встерегла; але хіба місця мало: вона десь з дитинкою, а ті встигли — Та й це вір їм, як вони такі".
Грицько раз якось не втримався,— але ж він тоді вже не володів собою, вона його зачепила, бо де ти тої сили набереш терпіти,— зіскочив зі свого "ложа" й до неї смикнувся; але це як-то вечір був, а ні, ранок, ще й чи субота, чи неділя, бо й син довго не вставав, й вона не зогледілася, як Грицько її зачепив ногою чи чим під коліно, і довго їй те коліно нагадувало, але вона бачить, що син уже батька притиснув до поренча й не дає ворухнутися,— це ж він у школу ходив, і яка та сила; але ж і сила, як висаджував батька на ліжечко — хіба мало ним кидало об землю через ту гарячку; що ж це йому син був сказав, вона добре не розібрала, але добре почула Грицькову мову, аж трусило ним усим, й наче він перед сином так винуватився: "А чого ж вона..."
Тоді вона вже не раз, було, подумає, що є в неї захисток; але од кого ж ти будеш оборонятися — це від цього немічного Грицька? Вій сікнувся до неї, а в неї і сили якоїсь не було одштовхнути чи крикнути, стояла, як ватна, і болю того не почула зразу, ну шкрябнуло щось. Перед нею наче щось схоже на всеньке їхнє життя з Грицьком майнуло — й не стало; хіба таке може бути, думала вона потім, щоб це життя встало тобі в очі чимсь одним, зараз,— це ж диво якесь чи мана, але що вона потім подумала, то було за це страшно згадать й перед самою собою, не те, щоб комусь там казати Вона сама добре знала, що в неї гарна пам'ять, вона деякі імена, прізвища з самого дитинства могла позгадувати, що всіх у диво велике кидало од її такої пам'яті; але ще вона не знала цього, про свою пам'ять, що сталося з нею того разу з Грицьком п'яним. Найде ж на тебе такс, ти диви, і трохи більше про себе узнаєш. Але це ж хіба треба було, щоб Грицько її вдарив — та й це вона могла так тільки взнати? А не сталося б тоді цього, то й не знала б нічого? Ой, це щось з її пам'яттю таке вже вчинилося, чому й назви якоїсь там не складеш,— вона тоді точно взнала, що можна за раз подумати про все. І спитай її, що ж ти тамечки такого подумала, ну й побачила, то вона, їй-бо, не одкаже; от знає, що сталося щось, та й годі, якої це ще мови в хвороби треба Й виходить, буцім одна якась думка багатшою може бути за все, що ти якось навмисне ота ко почнеш згадувати — вголос чи так.
Відтоді вона й почала трохи лякатися якихось своїх думок — ще не вистачало, щоб з цею дурною головою щось таке зробилося, та й буде тобі другий Грицько. Ото було б, щоб це вони вдвох такі причинуваті поробилися! Але одсах-нутися од якоїсь думки, то це що... Боїшся так за себе чи, може, зовсім не так, а по-другому, це ти той страх переборюєш, кажеш йому: ану-но, одступися. Та де там вона буде боятися, як уже не таке у цьому житті пережила, її думок було більше за дітей, їх тоді у неї ще двоє зоставалося, що за ними треба глядіти, і цей страх за дітей перемагав усі інші страхи. Вона бралася якось спокійно за розум і думала, що з Грицька їй толку нема чого ждати, що це тільки своїми руками й доб'єшся чогось путнього. Та добре ж їй якось зробилося, що побачила вона Ганю у воротях — якось так знайомо вона увіходила на подвір'я, наче не Женька, а Гаия ця бігала кликати когось там і це вернулася.
— Ганю,— перша обізвалася, як хазяйка, кого тут усі вже давно упізнали й балакають як з рідною,— ти так зайшла, ніби нікуди й не дівалася. Це ти типіро з автобуса.
— Осьо йду тобі сказати, що Порохнюк там допитується за тебе, коли ти приїдеш,— засміялася Ганя, й не втомлено якось, а так, що Ярина впізнала свою рідну сестру, як вона часом її саму зустрічає у Кодні.
— То, може, там ще й Порохнюк за тобою йде? — так само на сміх узяла Ярина.