— Побачимо, а поки що клепай.
— ІЬрна буде трибуна, а за дошки не переживайте.
— Завтра закінчиш, а тепер гайда.— Я ще раз намацав У кишені записку від капітана Забожка, прохолодну таку і гладеньку, як слюда — не гріє; у нього там цих папірців мільйон, солдатиками тіснесенько повтоплювалися у шкляній коробочці, зробленій котримсь батальйонним умільцем (це ми так, буває, з траси вертаємо, купою якоюсь, не знаючи, де чия рука чи нога: поворухнеш, а ворушиться ген біля кабіни чи °Д заднього борту ліворуч).
У майстерні, де горіли великі під металевими кришками лампи, думалося, що вже давно вечір, бо так воно в просвітках на піддашші й у дверях видавалося, аж ні, до вечора ще °й як довго.
А он капітан Духович, та й ще не саменький, людей багацько довкола всяких, цивільних і військових, і кожне балакає, сміється, і найдужче сміється й говорить Духович, від чого иого величезний живіт сколихується у різні боки, дарма що обперезаний ременякою.
А ось і ми, нате вам записочку од капітана Забожка.
— Тут же зазначено, що проситься в Чобітька, га,— сипав словами Духович, супроводжуючи, це сипання ще й смачним сопінням.— Чого ж ти прийшов до мене, це не до мене, ясно ж написано: "тов. Чобітько", га, от і йди до нього, а я нічого Нє знаю, чого ж ти до мене прийшов?
Балакає, а сам дивиться бозна-куди, мовби це йому репети-Ц*я> щоб потім за нашою трибуною виступати. Хіба що Шарі-фова напитав очима та подумав, чи не бачив десь раніше,— малого, не розібравшись, одразу кинули в роту Духовича, а він же тесля, то потім до нас перевели.
— Я вчора був у Чобітька.— Ясно вже, до кого чарка Пється.— Він без вашого дозволу не дає.
— Правильно робить,— сіконув долонею Духович, але одразу знову ж повернув.—Там же ясно написано, в кого проситься, от і йди до нього, раз так там написано.
Нехай уже й так: старший лейтенант Чобітько, заступник його по технічній частині, теж велике начальство, але ж дайте!
— Через тиждень у нас будуть свої дошки, оддамо. Тепер Духович у польовій формі, бач; вона його, правда,
й молодить, і він це знає, тому й носить, порушуючи статут, не боячись, що комбат, невисокий чоловічок, напавши, шепотітиме тоненьким голоском ув очі, при цьому раз по раз спинаючись на носках, щоб здаватися вищим: "Ви що, капітан Духович... Вам що? Чи вам ни шо...">
— Ну, хлопці, все, сказано, до кого йти
Не перейшов — перестрибнув бетонку-вулицю, руки чогось самі за спину полізли, переплівшись у пальцях. І тиша така обсіла й вулицю, і будиночки в садках по лівий бік, і завод правобіч за високим парканом, ото тільки й чутно, як шурхотять дрібні, білі від тутешнього сонця камінці під чобітками Шаріфова.
— Цією дорогою нас привели в батальйон,— показав я рукою аж туди, де над дорогою зависав старий міст із залізничною колією, що рейки на ній давно поіржавіли, шпали потрухлявіли чи повисихали, а крізь щебінь попробивалися бур'яни.
— І мене вели, товаришу сержант,— гукнув Шаріфов.
— Тобто ми самі йшли.
— Ну да, товаришу сержант.
— От як буває, коли вказуєш неточну адресу— Я поволі холоднів і робивсь, як той камінь, що його, бува, знаходиш у лісі теплої днини, в затінку папороті: торкнеш, і аж душу проймає...
— А я, товаришу сержант, слухав, як співає жінка капітана Духовича, то мені не дуже подобалося.
Я вже давно собі завважив, що є речі, яким ми просто не надаємо уваги. Або називаємо їх дрібницями. А таки й є, що в житті важить або щось одне, велике, або ті ж дрібниці. Вся справа в тому, який у тебе настрій. А більше, бачиться, нічого.
Он тамечки нам ще видертися на горбик, перебігти колію, і внизу відкривається очам панорама складів, майстерень, кузень, столярок. Десь там і старший лейтенант Чобітько, остання наша надія цього дня.
Великецькі рогові окуляри знімаю — смішний-бо; волоссячко коротеньке, вуха сторчма, портфеля межи ноги, обома долонями прилизую чубчика. Пахне цератова оббивка на дверях, що не прийду, а пахне! Та ж не нова! Йой, скільки в цих квартирах сімей перебуло. А скільки ще... А ось і ми!
— Кореспонденція для капітана Лакатиша,— прокашлявшись, якомога сердитіше.
— Через поріг не подають,— посмішка.
Ти бач, почервонів. Але ж, диви-н, і сонце, хіба не напече в потилицю.
— Мені треба йти,— і задки, задки.
— Що там робити, вихідний,— бачу, пальчиками торкається волосинок на шиї — під хлопчика стрижена.
ТУпу-тупу солдатськими чоботиськами на килим. Підошва товста, а чутно м'яке. У Фоміна хоч килимів ніяких.
— Сідайте, сирниками вгощу з варенням.— І сама не знає, До чого братись.
— Це аби воно мені не зашкодило,— кажу, а сам пробую згадати: які ж це вони на смак? — Бо я звик до іншого харчування.
— Нічого, від цього не помирають,— сміється.
Воно, мабуть, чи не найкраще: поки вона знов за чимось вийшла на кухню, упоратися з усім цим хазяйством.
Але щось таки вчинилося, однак не доберу в толк Зайшла і Дивиться на мене.
— Я такого і вдома не їв,— згадав, до чого річ; якось воно все сходило з рук — буркнеш "спасибі", і бувайте здорові...
— Неправда, вам просто забулося.
Я поклав обидві долоні на коліна — мої руки: невже так Давно не був дома?
— З цього вікна у нас гарний краєвид: дерева, за ними будиночки. Маленький куточок Азербайджану.
— Коли на самоті сидиш і дивишся, і так щовечора, то це в*е не краса.
На те місце, де були тарілки, вона поклала сигарети, поставила попільничку. Не знає Пивкін, що я зараз тут смалитиму.
— І не подумав би, що ви курите.— Дивлюсь на кінчик сигарети і відчуваю, який дим гіркий.
— Чоловік не свариться на мене, і я іноді дозволяю собі.
— А ми з вашим чоловіком земляки ніби?
— Він з Рахівщини.
— Далеченько, один з високогірних районів на Закарпатті. Ви були там?
— Лише раз, та й то день чи два, не витримала.
Мені все випадало, бо так сидів, дивитися на ті хати і дерева з першою м'якою жовтуватістю за вікном по той бік вулиці. . і
— Василь узяв мене з дитиною, а потім приїжджав перший чоловік, і я ховалася від нього. Тоді я ще працювала муляром, якось та веселіше було жити.
Таке вже зі мною бувало — ще трохи, і ти співучасник чийогось життя, і вже це од тебе нікуди не дінеться. Ходитимеш, і воно за тобою, сядеш, і воно десь примоститься збоку, а ляжеш спати — вкладається поряд.