Його вже хтось і в спину штовхає:
— Швидше-бо, дядьку, не бачите, за вами людей скільки?
— Ага, га, га, я теперечки, я зараз.
Врешті-решт вибирає Марусич найбільшу алюмінієву миску (бо ж сказав Павлуньо, що миски ці рідко бувають в ♦залізному") і бігма до другої лавки.
Хліба в неї понаскладуе, молока заводського, бо корови не держить — Євка так і не навчилась доїти, продали,— Настуньці форму шкільну, Микитці м'яча гумового. Та чого тільки не накупує. І так з повною мискою вертає додому.
А Євка вже наджидає. Вона сама жіночка маленька, русява, з трохи завеликими вухами і все має звичку затикати пасма волосся за ті вуха. А як і нема чого підбирати, все одно пальцями чиркає понад вухом. Це коли дуже сердиться. І вушка ті потихеньку займаються, рожевіють, не спішать червоніти.
Воно б і було Марусичу за ту миску — розтовкла б на голові, але звідкись дійшла чутка, що миски порозбирали в Павла, значить, товар годящий.
Так і минулося Гаврилові на цей раз. Везучий він такий.
— Я, може, й ще клумачок одніс би, Євцю? — питається і в очі боїться глянути.
— Нехай перегодя—А сама вже не знає, що з тою мискою діяти, чи в хату нести, чи хай ще, аби сусіди побачили.
То це Євка так А буває ж і з дітей котресь задзяволить, матері підспівуючи. Як з тим Микиткою. Й нічого хлопчик, слухається, добренький такий. Але розуму Євчиного з роками набирається.
Якось Марусич запримітив біля тину сільповського мотки товстого дроту, сотку. Та й тихенько перекинув кружалко в город. А потім знов собі в чергу став, за гасом-таки. Мики-тка за той дріт і поповзом поміж картоплинням — щоб же ніхто не бачив. А потім не втерпів і сказав батькові: "Знаєте, тату, що? Хай він вам сказиться той дріт, коли з ним так мучитися".— <Ага-га, говори, розказуй, так, так, а як тепер уже дріт є і буде чим штахети обмацювати, то що?" — "Могли б і на базі взяти, ще ж робили там, то важко вам було, га?" — "А та, та, біжком, теперки й побіжу". Піде Марусич купити якусь консерву чи там цукерок до буфету, його й зустрінуть радо, і, знаючи, що непитущий, однаково посадовлять за стіл, наллють і дражнитимуться, доки хоч ковть не зробить.
— Та де, хлопці, нє, я не п'ю, та, та, та,— відмахується маленькими руками Марусич.
Йому ще підсовують, а коли трохи відсьорбне, підкидає котрийсь:
— Чо ви боїтесь, дядьку Марусич, Євка ж не взнає, не бійтесь.
— Ага, та, га, якби ж.
Відсьорбне ще тріньки Марусич; нараз хтось візьме й нагадає, що от були ви, дядьку, колись ковалем, а тепер і не потикаєтесь на базу,— хіба ж так гарно?
— Авжеж, було, га, га, але як воно все так, що й хтозна, то якось, бачте, й не те.
— Ви своєї Євки не бійтесь, і все буде добре.
— А хто ж боїться, хто боїться, ніхто не боїться,— відказує Марусич.
— Ти ж, Гаврилку, парубком яким був,— і собі потурають старші,— молота за кінчик держака виважував.
— Це б подивитись,— молодші.
— А що ж дивитись? — старші.— Ставте ще пива, і буде діло, Гаврило вам покаже, які були колись ковалі.
— Ага, га, га, це ж якби та сила та сила і роки, а теперки що, вже нє, бо старість.
— Так, хлопці,— чути в гурті,— допиваємо і на базу.
Всі підводяться, а Марусича беруть попід руки, щоб не опирався, і майже несуть — худенького, малого,— а він кволенько відбрикується, червоніє.
— Та глядіть же, хлопці, Єва десь там, то теперки ж мені буде, та, та.
Вже на шосе Марусич сам проситься, бо людей скрізь повно йдуть, стоять, їдуть,— побачать таке, неодмінно хтось перекаже Євці. Хто вперед побіг, виносили молота з кузні, інші ж поставали кружка дивитись. Тільки німий Болота, теперішній коваль, прихилившись до варцаби, глядить понад головами,— йому до цих забавок байдуже.
— Виступає,— репетує чийсь веселенький голос,— колишній коваль усього села і губернії Гавриїл Олександрович Марусич!
— А цитьте-но, цитьте,— суворо його обірвали старші, хоч можна було зрозуміти, що їх радує ця дурнувата репліка.— Молота несіть, хутко.
— Вже винесли давно, осьдечки він.
— Як це його, хлопці, я вже ж і призабув,— не знав, як узятись за держака Марусич, тулив до коліна, пригецував тим молотом.
— Між два пальці, пальці два,— підказували йому, як брати.
— Ага-га, це ж отак, ага.
— Так як дулю складаєте,— набивались учителі.
— Ага-га, я зараз, я теперки.
Щось таки вийде, бачив Марусич, не може ж так буть, щоб не вийшло. І радості в ньому збільшилось, як довів молота до половини. Коліна, правда, й руки дригоніли, і всі це бачили, поніміли в чеканні.
Але тут уже й не багацько лишилося — тільки колихнути легенько тілом, аби й молота повело вгору,— така його хитрість була давня. Не всякий добере.
— А-та-та-та-та-та-та! — пішли виляски понад гуртом.— А!
— А йшов би та поміг нам з Настунькою тирсу до хати перевезти,— почули всі Євчин голос.
Пооглядалися: стоїть Євця, спідничина коротка, руки в боки, вухата, аж дехто з чоловіків прикахикнув. Вона ж жіночка нічогенька, дарма що роками вийшла.
— Ага, га, га, я зараз, я теперки,— чують Марусичів голос. Гарно всім видно, як Марусич впрягається в того возика й тягне — шлея там така між двома оглобельками, а Євка з Настунькою поволеньки гузують іззаду.
Чоловіки ще перечекали, доки Марусич викотить возика за браму. І вже як погуркотіло по шосе, то й собі почали розбрідатися, бо кому на роботу, а кому й так
А потім знову бачили Марусича в засаленому кортовому піджаці з якоюсь ношею в руках чи на плечах.
Обіпреться мішком об чийсь тин, щоб відпочити, зніме картуза, похукає в нього, аби парке тепло вигнати, знов одягне і йде далі. Отако чимчикує і з-під козирка поглядає на людські подвір'я: туд-сюд, уліво-вправо. Хитренький такий.
VIII
Це ми з хлопцями ганяли на емтеесі і почули, як од колгоспу заграла духова музика. Видно було, що й люди вже он зібралися біля Порохнюкової хати і ждуть, коли ж будуть нести. То ми й собі гайда на дорогу, поперелазили через високі штахети, і ніхто нас навіть не насварив, бо всі ж дивилися вниз, до школи, а нам воно й добре: біжимо та регочемо з Петра Андрійця, що він геть у глину вивазявся, і ще й нарошне підбрикує, і поли ззаду отак хльость-хльость, аж видно тріснуті по шву штани.