— А це ще з Миколаївною таке. Він сокиру кинув на подвір'я, а вона, як собака, стриб-стриб і ногу Миколаївні поранила.
— Одна біда не йде.
За вузькоколійкою коні взяли ліворуч од села, щоб їхати полем. Ще переїдемо одне село, і там уже буде такий лужок уздовж залізниці, на ньому дядько Вільчинський ще того тижня позгрібував і склав у копички сіно.
Оце воно й є.
— Ти-но роздягайся.— Дядько Візнюк вже стояв у чорних довгих трусах, чоботях на босу ногу і в сорочці.
Як півхури наклали, дядько назначив мені лізти нагору, приймати навильники і втоптувати.
А там уже й рублем притиснули, добре позав'язували.
— Вже не так пече, як в обід, правда, дядьку?— гукнув я з хури, коли поволі рушали з лугу.
— Парко наче, в очах млоїть.
— Вилазьте ви на сіно, а я за віжки.
Дядько Візнюк довго мовчав, а я, заклавши ногу на ногу, роздивлявся небо, хмарки.
— Вважай, хоч одне діло добре зробив за сьогодні, а так би прошвендяв, як оно, бачу, на річці тиняєтесь, в костьолі шкоду робите.
— Чого це? В мене сьогодні й без вас роботи було б.
— А, яка там у тебе робота. Оце робота,— дядько ткнув пужалном у копицю сіна.
Чутно було, як виїжджаємо на шосе, скоро вже й хата Вільчинського.
— Чи ти заснув там, приїхали.
Дядько Візнюк уже сидів на лавці, кашкет біля нього, і розчісувався ріденьким гребінчиком.
Я й не знав, як би краще сповзти з хури, щоб менше бачили. Бо вже й Миколаївна, і дядько Вільчинський, і дочка їхня стояли посеред двору, балакали й у мій бік дивилися.
— Будемо, хлопці, обідати,— сказала Миколаївна. Дядько Візнюк м'яв свого старенького картуза, ждав, мабуть, щоб іще раз просили.
— Та ми б оце звантажили, і я коні у школу одвів.
— Та ні, одведете потім.
Мені в голову ніяк не влазило, як це отак у вчителів у хаті обідати можна.
— Чуєте,— нахилився я до дядька Візнюка,— ви йдіть, а ми з Лількою на горище позакидаємо.
Але дядько ще не надумався: їхати чи в хату заходити.
— Це ще добре, що півверха знесло,— підходячи до коней, казав дядько Візнюк,— буває ж і гірше.
— То добре,— нарешті й дядько Вільчинський обізвався.— Якось буде, ходімте в хату.
Я дійшов до Лілі, що стояла з квартою і рушником,— дядько Візнюк втирався.
— Давай, поки вони з обідом там, знесемо сіно.
— Та ти ж голодний.
— А, який там голод, у мене ще діла, а додому йти не хочеться.
Сіно треба було зносити у хлівчик на горище. Я приставив драбинку, коротеньку таку, міцну, і Ліля вилізла на горище. А мені кортіло заглянути: там уже було сіно, може, торішнє.
— Тільки ж ти мене вилами не зачепи,— сміялася Ліля,— а то Павло тобі дасть.
Я подавав невеликі навильники, бо дірка на горище вузенька, багато не влізе.
— Боїшся, що перестане тебе любити, як вилами подряпаю?
— Аякже ж
За кожним навильником я ставав на другу чи третю поперечку, щоб подивитись, як Ліля втрамбовує сіно.
— Ху, як мені вже гаряче,— Ліля вигукнула з горища.
— Роздяглася б.
— А ти більше нічого не хочеш?
Я аж розсердився, бо мені наче й не все одно, щось там таке надумала собі. З цими дівчатами!
Потім навильники виходили більші, і я зі злістю заштовхував у отвір, аж дощечки тріщали.
— Що тебе вкусило там, сердишся?
Я крутнув головою, було б чого гніватись.
— Але ж ви, хлопці, й смішні!
— Воно й видно, як тобі смішно,— буркнув я, стаючи ще
на один щабель вище.
— А за Полтавського то я просто так сказала
— Про мене,
Я зіперся ліктями на глиняну долівку горища, там пахло сіном, давнішою пилюкою.
— Вилазь, посидимо трохи.
Ліля підібгала ноги під себе, і я помітив, що там, вище колін, вони в неї зовсім білі.
— Дивись, геть упріла.— Вона витерла лоба і показала долоню.— Будемо скоро мінятися.
— Та куди тобі, ти внизу не справишся.
— Ой-ой-ой.
Мені чомусь не хотілося сідати, і я став на коліна.
— В тебе он травинка прилипла,— показав я очима на
спітнілу Лілину шию.
— То зняв би,— змахнула вона волосся з-перед очей. Доки я діставав пальцями соломинку, в горлі геть пересохло, в очах стала якась пелена...
— Ти чого на мене так дивишся?—раптом стрепенулася Ліля.— Ану, забери руку, швидко!
Я й не помітив, що рука ще й досі висить між мною і Лілею.
— А, з тою травинкою...
— Батьки побачать, чуєш, не займай.
Ліля прудко звелась на ноги, і я побачив ще раз, між ґудзиками, яке в неї біле тіло.
— Іди вже, йди, там небагато переносити, я сама. Злізай...
— Якась ти, Лілю, білюща.
Я відчув прохолоду, як злізав драбинкою, вже вечоріло.
— Нічого, мені добре й так.
Я ще встиг побачити, як Ліля приминала незастебнуту петельку, мабуть, ґудзичок одлетів, коли вона підхоплювалась.
За ворітьми я зупинився й побачив між деревами, біля костьолу, Павла Полтавського.
Це вже він мене дожидається, на плечах теліпаються дві пари боксерських рукавиць.
— Що ти там робив?—запитав Павло, коли я підбіг.
— Та сіно ж помагав, як хочеш, то й тобі робота буде.
— А я тебе жду, жду.
Ми позаходили у костьол, і я згадав слова дядька Візнюка.
— Сваряться, як сюди хто заходить.
— Бо це ж як музей, наші у війну тут відстрілювались.
Я знав це й без нього, тут усі стіни подзьобані кулями. Згори на нас дивилися напівзатерті голови святих, а ще вище, на карнизах, туркотіли голуби.
— Аж страшно,— вимовив я.
— Сюди увечері не дуже хто й зайде.
— Та й то правда.
Полтавський одійшов і звіддалік показував, як одягти рукавиці.
— То що ти там робив у Вільчинського?
— Кажу ж, сіно на горище закидали.
— А-а.
— Ми з дядьком Візнюком од Вертикиївки допіру привезли.
— А Лілі часом десь не бачив?
— Бачив, чому ж ні. І вона помагала.
Полтавський вдарив лівою по моїй правій і відстрибнув на один крок убік.
— А, то це ти лівша? — Мені воно не дуже й з руки було.— Як би це не забутись.
Павло ошкірився, мовби сміявся, а потім знову вдарив правою по моїй лівій.
— А тепер ти бий, бий, не стій на місці,— гукав Полтавський,— і весь час бігай, усі боксери так роблять.
Мені здавалось, що ось зараз я поцілю прямісінько Павлові в підборіддя.
— На! — радіючи, гукнув я, але десь узялися його дві рукавиці і затулили обличчя.
Я ще й не добрав, як це воно так сталося, коли відчув на лобі різкий, хоч і не сильний, удар.
— Бокс, бокс!
Полтавський так само всміхався і перестрибував з ноги на ногу.