Поки прийшли від Карпа-кожумяки парубки, то Ілько встиг кухлик кислячку висьорбати та окраєць хліба зажувати. Як мати насипала йому з горщика кисляк у кухлик, то спитала:
— А що, в Карпа-кожум'яки дівка на виданні є?
— А звідки знаю? — Здвигнув плечима Ілько. — Я надворі нікого не бачив.
— А чого ж ти сорочку вишивану надяг? Я вже й думала, що ти свататися побіг.
— Е мамо, таке скажете! Я посватаюсь до Іванкової сестри. Ну, як вона підросте.
— Ото буде пара! — Засміялась мати. — Два чоботи на ліву ногу! Це матінка так натякала, що Іванкова молодша сестричка така ж
метка та швидка, як непосидючий Ілько. Вона ще щось хотіла сказати, але надворі почулося кілька голосів. До хати вліз, крекчучи, дідусь.
— Онучку! Підеш із парубками. Та подивись, щоб дошки поскладали в купи по знаменах. Тільки їм нічого не пояснюй і знамен, якщо вони не помітять, не показуй. Бо людина так зроблена, що вона дивиться і не бачить. А тільки їй підкажеш щось — зразу побачить. Зрозумів?
Хлопці — а їх було четверо — здорові, з воластими шиями, жилавими руками, взяли на плечі по три дошки та й пішли бадьоро на Кожум'яки. Ілько ж попереду них крокував і слухав, що вони між собою говорили. А парубки вихваляли одного з них, який позаминулої неділі на Пасічній Бесіді побився на заставу, що здолає навкулачки різника з приходу Турової божниці. Вони билися до третьої крові. І поки різник із губи пустив юшку кожум'яці, той йому носа, губи та скілицю до рудої розбив. Тепер у парубка-кожум'яки друга шапка — червоного сукна німецького, опушена видряним хутром. Ілько, хоч йому аж ніяк не годилося, бо не діло дитині в парубоцьку бесіду встрявати, обернувся і сказав:
— Різник — добрий боєць, та вже старий. От і дався пику розбити. То не диво, що його погамселили.
— А ти, пуголовку, звідки знаєш? — Гримнув один із парубків. Певно, що ні підмайстер кожум'яки Карпа, ані син. Бо був найбідніше вдягнений.
— Брат повідав. І ще він сказав, що різник легковажить і низько кулаки тримає, тому й одержує по пиці.
— Багато твій брат знає! Та хто він такий? — Обурився парубок-підмайстер.
— Не заводься, — спинив його найстарший парубок із синцем на вилиці. — Цей вишкребок — брат Микити.
— Отого — Солоного?! — Здивувався підмайстер.
— Прикуси язика: малий докаже — матимеш клопіт.
— Ви, старші люди, знайте: я не докажчик! Як хочете, то самі йому скажіть, що він Солоний! — Скипів Ілько.
— Диви, з гонором, — здивувався старший.
— Того що за собою такого брата знає!
— Ні, старше парубоцтво, я сам умію битися. Хто побив п'ятьох по-чайнинських хлопців з попівського кутка? Га?
— То це ти каменем з пращі голову розбив хлопцеві? — Вирячився підмайстер.
— Ну я! Та тільки не каменем, а вузлом налигача. І голову йому не розбивав. Просто поцілив у вухо. А другого по кулаках. Вони побігли туди, а ми сюди. От!
— Таки справді брат Солоного! — Засміявся старший.
А чого Микиту прозвали Солоним? Та він на це прізвисько не ображався, навіть весело сміявся, як чув. Бо тоді сам Ілько не знав цієї історії, а йому дідусь розповів. У той рік великий князь Святополк вже вкотре змовився із купцями-гостями, що їздили в інші землі за товаром, та лихварями, щоб підвищити ціну на сіль. А в Лаврі були великі запаси солі. Та заборонив князь ченцям продавати людям дешево сіль. І валки солі, що прийшли з Коломиї та Черемоша, не пускали ні на торжище, ні на інші торжки. А завертали до княжого двору або, за згодою з князем, до лихварів. І була змова сильників* проти простих киян. Як казав візник Стефан по-книжному: "І од того зависть воздвиглася от продающих сіль... думаше собі в тиї дні багатство многое приобрести в солі." Ченці давали нужденним солі без плати. Але Святополкова сторожа всіх простих людей, хто виходив з монастиря, обшукувала і відбирала сіль собі. Відтоді зло на князя та княжих людей проросло в душах киян. Бо дідусь казав, що сестра Марія мала тільки два рочки, як не було солі по всій Руській землі. Обсипало все тіло дитини чирячками. Прикладають зілля — прорве і гній витече. Так зразу в іншому місці набрякає гній. Не встигала мати сорочечки дитині золити і прати. Та хтось напоумив піти у Печери. Там дитину нагодували кашею пшоняною, заправленою сіллю та олією. І з собою цілий горщик дали. Мудрий якийсь чернець страшенно її пересолив. Наказав у борошно тієї каші додавати потрохи. І це порятувало Марію.
* Сильники — князі, бояри, багатії.
А потім мати дізналася, що то був преславний ізограф Алімпій. Сказали матері люди, що був одинак у батьків і змалечку був слабенький. То дуже жалів дітей.
Те все брат Микита, вже отрок тоді, добре запам'ятав. І коли вкотре із сіллю князь і лихварі змовились проти Печер, Микита таке вигадав. Позичив у візника Стефана перекидні суми для повідного коня. Піднявся на Клинець до одного скляра. Той варив скло і робив скляні перстеньки, обручки та малесенькі пляшечки для благовоній та масел. І каже йому: "Мені був сон, щоб я взяв у вас дві торби піску. Поніс його у Печери. Там освятив і приніс до вас". А той скляр був страшний скупердяй. Він і каже: "Немає мені чим требу платити ченцям за освячення піску!". Микита йому каже: "Я все плачу ченцям! Бо мені сон був". Згодився той скляр. Набрав Микита обидві торби піску. Такий сірий, як сіль, і піщинки здорові. Пішов Микита до монастиря. Показав стражам, що несе пісок на благословення від скляра Йони. В монастирі висипав половину піску. Йому насипали половину торби солі. Ще й воскову печатку поставили та хрест на полотні намалювали. Почали вимагати від нього при виході, щоб він висипав пісок — чи не сховав він там грудки кам'яної солі. Він зняв із себе плаща і каже стражнику: "Бери — ламай печатку! Висипай! Побачимо, чи не скорчить тебе твоя заздрість?!" І кидає обидві торби. Стражник їх як вхопить. Аж поточився. Торби ж важкі! Тому щось у попереку й заціпило. Але гад не зізнається, розв'язує торочки і сипле солоний пісок на плаща. Обидві торби порожні. Кам'яної солі в піску нема. Закляв стражник, як махне рукою, та крутнеться собі, щоб іти геть! Та тут на нього гаплик — поперек схопило.
А Микита приніс солоний пісок. Засипав його в діжку. Добре розколотив і солону воду злив у ночви. З ночов брали солону воду, цідили від дрібного піску через щільне полотно. А тоді виварили. І було півпуда солі.