Заскочив до хати. Поставив вузлик на лаву.
— Ти вже тут? — Здивувалась мати. — Батько ж казав, що ви до вечірньої зорі. Щось у вас трапилось? — Занепокоїлась вона.
— Три дошки візник Стефан скинув за містком. Я зараз туди.
— Які дошки?
— Мамо! То наші дошки! Батько попрохав візника Стефана підвезти ті дошки ближче до дому. Бо далі Стефан поїхав своєю колою на Гончарі. Він возить корчаги гончара Василя на притиски на Почайні! Мамо, дайте мені шмат коржа.
— Зголоднів? Та бери вже цілого коржа! — Відкрила скриньку й подала йому рум'яного коржа. Ілько відкусив добрий шмат і запхав коржа за пазуху. Перевірив, чи добре ув'язаний пояс, щоб, бува, корж не проскочив крізь щілину. Ілько вискочив із хати і помчав по вулиці до мосту через Глибочицю.
Праворуч від мосту, на березі, дідусь зосереджено, поволі довбав теслом рибальського човна.
Ліворуч, майже впритул до кремезних стояків мосту, згуртувались Пузиреві онуки. Всі з ліщиновими вудилиськами.
Ілько скотився стрімголов до них.
— Ви що — дурні? Я ж вам сказав, де ловити? Дуже далеко від притисків! Ви що, думаєте, що до вас сюди припливе отакенний язь чи лящ?
— Та ні... ми ходили туди... сьогодні, — промурмотів третій брат.
— Та нас хлопці з притисків завернули! — Додав старший. Другий онук мовчки сопів широким носом.
— Вони нахвалялись нас набити. їх було аж п'ятеро. А ми — самі! — Заверещав найменший Пузирів онук.
— Хлопці, якщо я завтра з вами піду — ми їх подолаємо! Підете зо мною?
— З тобою підемо, бо нас буде багато! — Ствердив третій онук.
— Хлопці, завтра ми підемо. А сьогодні ви мені допоможіть.
— Що тобі треба робити? — Першим спитав другий онук.
— Треба дошки перетягти від містка до хати.
— Ой, це ж далеко!
— Ой, ті дошки важкі...
— Від дощок можна скіпку загнати в руку, — виголосив молодший Пузирів онук.
— Слухайте, хлопці! Я вас коржем пригощаю! А коли брат Михайло принесе гостинці з лісу, я з вами поділюсь. Згода? — Ілько витяг з-за пазухи рум'яного коржа.
Онуки Пузиря полишили вудочки і підскочили до Ілька. Старший першим потягся:
— Давай коржа! Я поділю! — Старший простягнув обидві руки до коржа.
— Е ні! — Відрізав Ілько. — Я сам поділю. У мене око точніше, ніж у вас!
Ілько розірвав коржа на п'ять частин. Виділив кожному по шматку і собі один лишив. Четвертий онук не стерпів і ляпнув:
— А собі, бач, взяв найбільше!
— Ану порівняй! — Ілько приклав до його кусня свій. — Бачиш — однакові.
— Бо ти відкусив собі, а тоді поділив на всіх!
— Цить! — Штурхонув його старший в потилицю. — Він хазяїн, йому і належить більше.
Всі замовкли і миттю потріскали свої кусники.
— Нумо, хлопці, до діла! — Закликав Ілько і покрокував до дощок. Всі за ним.
— Ти поділишся гостинцями, якщо ми допоможемо тобі? Ти не обдуриш? — Не вгавав четвертий онук.
— Цить! — Вже Ілько на нього гримнув. — Як базікатимеш багато — з ними поділюсь, а тобі — дулю!
Вони взялися за першу дошку і протягли її, може, чверть шляху. Та одразу стомилися і сіли відпочивати. Отоді Ілько й здогадався: треба не волочити, а заносити. Спочатку підіймають один кінець і заносять уперед. Потім за інший кінець беруть і знов заносять уперед.
Вони піднялись і почали робити так, як здогадався Ілько. Заносячи все вперед, тільки беручись по черзі за різні кінці дошки, вони доперли її до двору. Другу й третю було легше доставити до двору. Всі добре спрацювались.
— Ну, хлопці! От тепер ми всі — молодці! А зараз я побіг на Почайну.
— Що там робитимеш? — Спитав старший.
— Ми з батьком працюємо. Батько дошки розпускає. Я кору в паки в'яжу. Ну що, пішли зі мною?
Пузиреві онуки перезирнулись і сказали:
— Ти йди сам. Ми ще рибу половимо.
Вони побігли вниз до мосту, а Ілько поспішив до Почайни.
Навіть до дідуся не завітав — відчував, що забарився.
Як уже вбігав у базарний провулок, то озирнувся. Як і вчора — старенький його дідусь нахилився над майбутнім човном. Поволі цюкав теслом.
Коли ж Ілько прибіг на берег Почайни, то батько вже розпустив обидві половини на дошки. Все своє знаряддя поскладав до козуба і кришку на чіп закрив.
Сидів під коморою. Вперся спиною в стовп, ноги витяг. У руках тримав той шмат кори, що його Ілько призначив для брата Микити. І точними, скупими рухами прегострого ножа зрізав тонесенькі стружки. Коричнево-сизі пелюстки падали на гарячий брудний пісок.
— Тату! Я ось! — Закричав Ілько, важко біжачи по піску.
— Щось ти, синку, довго ходив. Десь із хлопцями загулявся?
— Я не грався, тату! Ми з хлопцями переволочили дошки до нашого двору.
— З якими хлопцями?
— З Пузиревими онуками.
І хлопчик розповів батькові, як вони все зробили.
— Молодець, синку. В тебе не ріпа, а добра макітра на плечах. Та дивись — не роби чогось не по силі! Бо може кила у пахвину вилізти чи пуп розв'язатись.
— Хіба таке буває?
— У житті всього буває... Ти доглядай начиння, а я буду носити дошки. — І тесля швидко звівся на ноги.
Ілько підскочив до нього упритул і заторохкотів:
— Тату, тату! Ви її не впустили? Вона не викотилась? Ви її мацали? Вона у вас у калиті?
Батько скрушно похитав головою на Ількові слова.
— Не хвилюйся, не тіпайся! Мовчи! Мовчи і все! Вона на місці. Ти краще подивись: чи добре в паки кору позв'язував.
Батько примірявся. Підхопив важку дошку і підкинув її на плече. Розміреним кроком побрів по глибочицькому піску. І кінці довгої дошки водночас з його кроками то опускались вниз, то підскакували вгору.
Поки з Гончарів повернулись візник Стефан та гончар Василь, знаменитий корчажник, батько ще встиг дві дошки віднести додому.
Потім до них прийшов візник Стефан і сказав:
— Сусіде! Можу ще раз вам підсобити. Тільки кладіть не більше трьох дощок — кошіль трісне. Батько щиро подякував доброму сусідові. І вони повантажили на колу три дошки. У кошіль поклали козуб із теслярським начинням та всі паки кори.
Цього разу візник Стефан привіз все під самі ворота Ількової садиби. Решту дощок батько переніс вручну. Останню дошку батько та Ілько принесли, як під горою Хоревицею запала глибока тінь. Коли Ілько та батько вмивалися холодною джерельною водою з їхнього водогону, то перша вечірня зоря на синім небі засвітилась.