Та не встиг візник Стефан переповісти княжі слова, як підійшов гончар Василь.
— Ну, куме, поїхали по корчаги. Захаркович хоче ще сьогодні все спакувати. Щоб завтра, зразу о півнях, вирушити в дорогу... А це що за дошки? — Враз занепокоївся гончар Василь. — Це ваші?
— То його! — Стефан показав рукою на хлопчика. — Батько попрохав відвезти, а малий щоб пригледів.
— То чого ви мене не спитали, а взяли дошки? Я ж вас наймав корчаги возити! — Зразу загарячкував гончар.
— Та не беріть собі в голову! Як місток через ручай переїдемо — скину дошки. І нікуди звертати не будемо.
— А-аа... — Зразу охолонув гончар Василь. — А я думав, що це до них під гору підвезти треба. Це ж онук старого теслі? Так?
— Ага. — І візник Стефан вийняв дерев'яні гальма-колодки з-під коліс. Неголосно цмокнув і ледь поворушив віжками.
Ряба кобила легко рушила по піску до Глибочицької брами. А сам візник Стефан заговорив до Ілька:
— Далі було таке. Побігли ті холопи і схопили бідного товариша. І теж притягли в поварню. Так само вночі, щоб люди не бачили. Наказав князь поставити бідного товариша перед лице багатого. І тоді він отямився, коли побачив рани свого товариша. А князь упився вином і був буйний від вина. І відмовився бідний чернець свідчити проти свого товариша. І його наказав князь мордувати — бити поварським начинням: копистками, качалками, варьохами. А той спливає кров'ю, аЛе мовчить. Тоді князь розпалився, аки пес скажений, і вихопив стрілу. І уязвив бідного ченця...
— Зачекайте, зачекайте! — Втрутився гончар Василь. — То ви про страту Федора і Василя?
— Може, то їх у миру й по-іншому звали. Тільки не про страту, а про мордування. Бо страта робиться після суду!
— Але ж зачекайте, куме Стефане!
— Це ви зачекайте, куме Василю! Бо я розповім так, як я знаю... Отож князь Мстислав вихопив стрілу і встромив її в груди бідного товариша, тобто Василя. Але Василь мав міцне здоров'я. Він вирвав стрілу із рани і жбурнув її князю під ноги. І закричав: "Ти, князю, сам будеш стрілою уязвлений!". Князь враз протверезів і наказав обох ченців пов'язати. І, як запіють треті півні, знов їх мордувати. Поки вони здадуться. І справді, о півнях зачали мордувати. Але вже обоє ченців і слова не сказали і віддали Богу душі. Упокой, Господи, їх мученицькі душі!.. Але й сам князь сконав в муках! І саме від стріли! Бо пророцтва блаженних і праведних збуваються!!!
— Господине Стефане, а де його застрелили — на Печерах чи на Горі?
— Тіпун тобі на язик! Таке кажеш! Ще нам у Києві тільки війни не вистачало! Його на Волині, в далекім граді Володимирі, застрелили. Він тоді з князем Давидом змагався за землі. Мстислав сховався у граді. А Давид раз по раз із воїнами підбігав під стіни міські. Стріли з обох боків летіли, як рясний дощ! Мстислав задрочився, як завжди. Думав, певно, що він кращий стрілець, ніж прості воїни. І кинувся до заборол стріляти. Тільки наклав на тятиву стрілу. І не встиг добре напнути лука, як ударила його знизу стріла. Знизу в груди! Коли Бог хоче кого покарати, то и у шпарку стріла пройде і ціль знайде! Із заборол його на руках понесли. Він і до ранку не дожив...
— А я, куме, знаю по-іншому. Це мені розповів один чернець із Се-менівського монастиря. Він послушенство у Печерах відбував, а потім перебіг у Семенівський монастир. Він свідчив, тобто чернець, що до радника Мстиславового приходив, — не чернець Василь. Бо він сидів у печері. І вже роки з неї не виходив. То приходив сатана під виглядом ченця Василя. Він узяв собі обличчя Василя і Василевим голосом усе розповів князю про золоту скриню. А потім сатана усіх увів в оману!
Далі візник Стефан і гончар Василь засперечалися про сатанинські та відьомські козні. Про те, чи може сатана діяти невидимо, чи обов'язково приймає чиюсь людську подобу. Кожен до своєї думки додавав чиїсь слова із книжок такою мовою, що Ілько й половини не розумів, про що воно йдеться. А спитати — то не можна було й думати. По-перше, не з тобою дорослі говорять. По-друге, візник Стефан — церковний староста і знає по-книжному. А гончар Василь не тільки знає по-книжному. У нього навіть справжній скарб є — книга з молитвами, яка зветься "Молитовник". Там у нього багато дписано молитов, які належить для порятунку читати. Тому Ілько не міг стежити за словами дорослих. Тільки розглядався, що діється на вулицях та у провулках подільських.
Все на Подолі було, як завжди. Людей багато, кожен заклопотаний своєю справою. На Подолі в будній день не байдикують і не гуляють гульбища. Для того є свята і ярмаркові дні. А сьогодні — вівторок. Ковальські молоти дзвеніли, сокири гупали, молотки стукотіли, жорна гуркотіли. Коні тупотіли по колодах вулиць. Рипіли важкі колеса возів-кол. Клацали один об одного круторогими головами воли в ярмах.
Ількові у голові все крутилось: як то вберегти таємницю від матері? Бо мати завжди одразу вгадує, якщо щось сталося. Хоч із ким би в родині що сталося — мати одразу ж відчуває і починає випитувати. Брехати матері не можна — це великий гріх! Але ж сказати правду — всіх під біду підвести. Якщо такий чоловік, як візник Стефан, сказав, що не можна базікати, то чиста правда, що станеться біда.
Отак б'ючись зі своїми клопотами, Ілько і незчувся, як вони доїхали до містка через їхній ручай.
Візник Стефан сказав: "Тпруу!" — і кобила стала. Він відв'язав лубові мотузки і вивалив руді запашні дошки на прибитий пилом спориш.
— Дякую вам, господине! — Забіг поперед візника Ілько та чемно вклонився.
— Спритний хлопчина, — зауважив гончар Василь.
— Кріпка родина. Всі добрі майстри.
Кола погуркотіла далі колодами єдиної дороги на Гончарі.
Ілько ж лишився біля дощок і думав, що йому робити далі. Спробував взяти за кінець одну дошку і потягти її до свого двору. Він потягнув верхню дошку, вужчу, по ширших нижніх. На це в нього вистачило сил. Але коли дошка зійшла на землю, то він не зміг її далі тягти. Тоді він подумав, що треба буде покликати Пузиревих онуків на підмогу. Тому він відбіг від своїх дощок і зазирнув вниз по схилу.
Справді, там знову ловили рибу Пузиреві онуки. Всі четверо. Все швидко зметикував Ілько. Він помчав щодуху додому.