Увечері цього понеділка з дев'ятигодинного потяга зійшов професор Міссісіпського університету, Стівенсів однокашник у Гарварді, щоб кілька вакаційних днів погостювати у приятеля. Вийшовши з вагона, одразу ж зауважив Стівенса й вирішив був, що той прийшов зустріти гостя, але побачив, що прокурор проводжає на поїзд дивну літню пару. Професор придивився до маленького брудного старигана з короткою козлячою борідкою, по-восковому заціпенілого, і до старої жінки — мабуть, його дружини — приземкуватої, опецькуватої істоти із схожим на тісто обличчям, над яким колихалося засмальцьоване біле перо, в шовковій старомодній сукні царственого пригаслого кольору. На мить зупинившись, зацікавлений професор із здивуванням спостеріг, що Стівенс вкладає жінці в жменю, немов маленькій дитині, два залізничні квитки. Досі незауважений, гість підійшов ближче й почув останні прокуророві слова, коли черговий допомагав старим піднятися в тамбур. "Так, так, — заспокоював їх Стівенс, підсумовуючи все сказане раніше, — завтра вранці його відвезуть потягом. Я сам допильную цього. Все, що вам належить зробити, — це залагодити справи з похороном і цвинтарем. Відвезіть дідуся додому й укладіть у ліжко. Я подбаю, щоб уранці хлопчика посадили в потяг".
Паровоз рушив, прокурор обернувся й побачив професора. Їдучи до міста, почав йому оповідати, а закінчив, коли вони сиділи на веранді в будинку Стівенсів.
— Здається, — підсумував хазяїн оселі, — я розумію, чому так сталося, чому він наостанок побіг шукати рятунку в Гайтаверовому домі. По-моєму, це через бабусю. Вона відвідала внука в камері якраз перед тим, коли його мали повезти до суду… Через неї і діда — цього миршавенького стариганчика, що хотів лінчувати внука й задля цього приїхав сюди з Моттстауна. Не думаю, щоб ця стара жінка живила хоч якусь надію врятувати приреченого, коли їхала сюди. Гадаю, все, чого вона хотіла, — це щоб він помер "як належить", з її слів. Щоб його, як належить, повісили з веління Влади і Закону, а не спалили, не посікли й не затягали до смерті оті з Натовпу. Напевно, вона приїхала сюди тільки задля того, щоб попильнувати чоловіка, бо інакше він став би тою іскрою, що спричиняє пожежу. Тому-то й не сміла очей з нього спустити. Розумієте, вона не сумнівалася, що Крістмас її внук. Вона просто втратила надію. Уже й забула, що це таке — надіятися. Як собі уявляю, після тридцяти років простоювання механізм надії годі запустити, урухомити за якихось двадцять чотири години.
Однак, мабуть, коли під чоловіковим натиском безумства й переконаності їй довелося зрушити з місця фізично, вона сама незчулась, як її теж понесло. Отож вони й приїхали сюди. Дісталися ранковим потягом у неділю, десь о третій вночі. Вона не пробувала побачитися з Крістмасом. Можливо, пильнувала свого старого. Втім, гадаю, не через те. Просто, як здається, механізм надії на той час ще не був запущений. Навряд чи він взагалі міг запрацювати до того часу, коли сьогодні вранці тут народилася дитина — мало не перед її очима, і теж хлопчик. Стара жінка раніше не бачила матері дитини, ну а батька взагалі не знала, і внука свого ніколи не бачила дорослим, отож для неї тридцяти літ — як не було. Розвіялись як дим, коли закричало немовля. Їх не стало.
Надто швидко все це хлинуло на неї. Забагато реальності, якої не могли спростувати її очі й руки; забагато такого, що доводилося брати на віру й не могти перевірити руками і очима; забагато було нез'ясовного, яке надто вже раптово треба було сприйняти рукам і очам, повірити й засвоїти без доказів. Після тридцяти років ця жінка, либонь, почувалася так, як той, хто з одиночної камери раптом потрапив у кімнату, повну незнайомців, і кожне кожного старається перекричати; отож вона билась як риба об лід, намагалася знайти спосіб лишитися при здоровому глузді, хоч якийсь розумний порядок дій, аби тільки в межах її можливостей, аби тільки була хоч якась певність, що таке їй під силу. Коли народилася дитина, це допомогло старій сяк-так давати собі раду, а перед тим вона була чимсь на зразок ляльки з механічним голосом, якою керував цей Банч і давав знак, коли треба говорити, як-от вчора вночі, коли привів її розповісти свою історію докторові Гайтаверу.
А вона, розумієте, все ще намацувала. Все ще силкувалася знайти для свого розуму — а він, очевидно, за останні тридцять років не дуже часто бував у вжитку — щось таке, у що б він повірив, визнав реальним, справжнім. На мою думку, вперше вона знайшла це саме там, у Гайтавера — людини, якій можна все розповісти, яка уважно вислухає. Цілком можливо, що там вона вперше висловилася. Дуже можливо, що там вона вперше осягла свою історію, водночас із Гайтавером побачила її цілком і наяву. Тому не дивно, що бабуся на якийсь час переплутала не тільки дітей, але й батьків, адже в халупі не стало тих тридцяти літ: дитина і її батько, якого вона ніколи не бачила; бабусин внук, якого вона не бачила, відколи був таким самим немовлям, і його батько, який для неї просто не існував. Усе переплуталося, змішалося. Отож коли в ній нарешті ожила надія, то ця жінка, плекаючи властиву людям її покрою щиру, безмежну довіру до заприсяжених слуг і добровільних рабів молитви, відразу ж звернулася до священика.
Ось про що вона сьогодні у в'язниці говорила з Крістмасом, після того як стариган, скориставшись нагодою, втік від жінки, а вона погналася за ним і знову знайшла на розі вулиці, де він, знавіснілий і геть захриплий, проповідував, закликав до самосуду, розказував, як сам став дідом диявольському виплодку, як заопікувався ним для сьогоднішнього дня. А може, вона відразу пішла із своєї хижі на побачення з онуком. Так чи сяк, та коли побачила, що просторікування її чоловіка радше потішає, ніж ворохобить, жінка покинула його й подалася до шерифа. Той саме повернувся з обіду й не відразу втямив, чого вона хоче. Мабуть, видалася йому геть божевільною з її історією, у цій недоречно ошатній недільній сукні, ще й із замислами про втечу окрім усього. Однак пустив її до в'язниці, у супроводі помічника. І там, у камері, гадаю, вона сказала внукові про Гайтавера, що той може врятувати його, ладен це зробити.