— Так, лаштуюся. — Байрон звів голову й знову опустив. — Сьогодні вранці я звільнився з роботи на фабриці.
— Певна річ, — зауважив його співбесідник. — Здогадуюся, що ви не встигли б пройти такий гін від дванадцятої години, а до першої повернутися назад. Гаразд, схоже на те, що… — Він замовк. Знав, що до вечора присяжні ухвалять вирок Крістмасу, а Брауна, чи то пак Берча, відпустять на волю, причому з умовою з'явитися в наступному місяці в суді як свідок. Утім, може, й не потребуватимуть його свідчень, адже Крістмас не заперечував своєї провини, а шериф був певен, що той визнає себе винним у скоєнні злочину, аби тільки врятувати своє життя. "Та й не завадило б принаймні раз у житті нагнати страху на цього негідника", — подумав і повів далі вголос: — Що ж, цю справу можна залагодити. Звичайно, я зважу на ваші слова й пошлю свого помічника з цим Брауном. Зрештою, той не втече, поки є надія запопасти бодай частину винагороди. Причому він іще не знає, хто його там зустріне. Ще не знає цього.
— Ага, — підтакнув Байрон, — не знає. Не знає, що вона в Джефферсоні.
— Отож я так і вчиню. Пошлю Брауна з моїм помічником. Навіщо — не скажу. Просто пошлю, та й по всьому. А може, ви самі хочете його відпровадити?
— Ні, — відповів Байрон. — Ні. Ні. — Однак не рушив із місця.
— Так і зроблю. Ви, мабуть, до цього часу вже поїдете. А я пошлю помічника з ним. О четвертій, гаразд?
— То було б дуже добре. Ви зробите велику справу. Велику справу.
— Авжеж. Крім мене, багато хто був добрий до цієї жінки, відколи вона приїхала до Джефферсона. Що ж, я не прощаюся з вами. Гадаю, городяни ще побачать вас у місті. Не траплялося мені такого, хто пожив би тут шмат часу й виїхав звідси назовсім. За винятком хіба того, що тепер у в'язниці сидить. Мабуть, він визнає себе винним. Щоб вижити. Хоча він усе одно виїде з Джефферсона. Нелегко цій літній жінці, яка вважає себе його бабусею. Коли я йшов додому, її старий був у середмісті. Бушував, репетував, обзивав людей боягузами, бо не сміють виволікти Крістмаса з в'язниці й лінчувати на місці. — Шериф запирхав. — Хай начувається, бо інакше потрапить до лап Персі Ґрімма з його військом. — І посерйознішав. — Їй справді важко. Як і всім жінкам. — Шериф глянув на Байронів профіль. — Багато кому з нас тут несолодко довелося. Гаразд, повертайтеся сюди якнайскоріш. Гадаю, іншим разом Джефферсон поведеться з вами ласкавіше.
О четвертій годині цього дня, сховавшись, Байрон бачить, як під'їжджає й спиняється авто, а з нього виходять шерифів помічник та чоловік, якого досі знали під прізвищем Браун, і наближаються до халупи. Цього разу Браун не в кайданках, помічник підштовхує його до входу. Двері зачиняються, помічник сідає на сходинці й дістає з кишені кисет. Байрон зводиться на ноги. "Тепер мені можна їхати, — думає він. — Тепер можна". Ховався він у заростях на лужку, де колись стояла будівля. За цими кущами припнуто мула, його не видно з халупи й дороги. До потертого сідла ззаду приторочено пошарпану жовту валізу, не шкіряну. Байрон сідає на мула й виїжджає на дорогу. Не озирається.
М'який червонястий шлях здіймається узвозом на схилку мирного пополудня. "Що ж, цей узвіз я подужаю, — розмірковує Байрон. — Подужаю, багато хто подужає. — Навколо тиша і спокій, звичні за сім років. — Здається, людина може витримати майже все. Навіть те, чого не накоїла. Навіть думку про те, що є речі, яких їй не витримати. Навіть те, що давно пора піддатися й заплакати, а вона цього не робить. Витримати, щоб не оглянутися, навіть знаючи, що хоч оглядайся, хоч ні, а тобі це все одно не допоможе".
Дорога йде вгору, ось і гребінь. Байрон ніколи не бачив моря, і снується гадка: "Схоже на край порожнечі. Немовби промину його й поїду далі в нікуди. Там дерева виглядають і звуться не деревами, а чимсь іншим, люди теж виглядають і звуться не людьми, а чимсь іншим. І мені там не доведеться бути чи не бути Байроном Банчем. Байрон Банч та його мул будуть нічим, коли помчать додолу й розжаряться, як ото преподобний Гайтавер казав про камені, що носяться у всесвіті, спалахують, згоряють, і навіть їх попіл не долітає до землі".
Але за вершиною пагорба відкривається те, чому й належить бути: дерева як дерева, страхітлива й утомлива далина, у яку, гнаний кров'ю, він муситиме вічно рухатися між двома неминучими обріями невблаганної землі. Помалу вони виростають, не зловісно й не загрозливо. Ото ж бо. Їм байдуже до Байрона. "Не знають і знати не хочуть, — думає він. — Начебто промовляють: "Гаразд. Кажеш, що мучишся. Гаразд. Але, по-перше, ми тільки вислуховуємо твої голослівні запевнення. По-друге, ти тільки називаєш себе Байроном Банчем. По-третє, ти просто той, що називає себе таким іменем нині, тепер, цієї миті…" Якщо так, — міркує він, — то я міг би дозволити собі розкіш — озирнутися й не витримати цього". Спиняє мула й обертається в сідлі.
Він і не гадав, що від'їхав так далеко й що кряж такий високий. Розкинувшись мілкою чашею аж ген по те пасмо пагорбів, де Джефферсон, лежить під Байроном велика колись маєтність, яка сімдесят років тому належала плантаторам. Нині ж плантація роздроблена невлад розкиданими негритянськими хижами, клаптями городів і пустирями, роз'їденими вивітрюванням та розмиванням, зарослими дубом, лавром, хурмою та шипшиною. А якраз посередині досі манячить дубовий гай, як манячив тоді, коли будували дім, та тільки дому вже нема. Звідси не видно навіть шрамів після пожежі, і годі було б вгадати, де стояв цей будинок, якби не дерева, не зруйнована конюшня й не халупа, на яку тепер дивиться Байрон. Вона мирно стоїть під пополудневим сонцем, як іграшкова; немов дитяча цяцька, сидить на сходинці помічник шерифа. Поки Байрон спостерігає, з-за халупи, як вичаруваний, вигулькує чоловік. Він уже біжить, вибігає із задньої частини халабуди, а помічник, ні про що не здогадуючись, спокійно й нерухомо сидить біля вхідних дверей. Якусь мить Байрон теж сидить нерухомо, напівобернувшись у сідлі, й спостерігає крихітну постать, що чкурнула голим схилом за халупою — до лісу.
І тут на нього неначе війнув холодний дошкульний вітер. Водночас лютий і сумирний, видуває, як полову, сміття чи сухе листя, все пожадання, відчай, безнадію, гірку й марну гру уяви. Здається, що цей же подув жбурляє назад самого Байрона, знову порожнього, з пустим нутром, такого, який він був два тижні тому, коли вперше побачив Ліну. Прагнення в цю мить — це більш ніж прагнення, це спокійна й тверда певність. Ще не усвідомивши, щó зателеграфував мозок руці, він уже з'їхав із дороги й галопує вздовж гряди, рівнобіжно з людиною, яка вже зникла в лісі. Навіть подумки не назвав імені цієї людини. Ані миті не роздумував, куди й навіщо вона подалася. Йому й на гадку не спало, що Браун знову втікає, як і передбачав сам Байрон. Якби поміркував, то, мабуть, вирішив би, що Браун взявся по-своєму, по-чудернацькому до якоїсь цілком поважної справи, пов'язаної з від'їздом — своїм і Ліни. Та про таке й думки не було. І не згадав про Ліну, немов ніколи не бачив її обличчя, не чув її імені. Він думає: "Я піклувався про Браунову жінку задля нього самого, подбав, щоб щасливо народилася його дитина. Тепер же можу зробити для нього ще одне. Не маю права їх одружити, бо я не священик. Мабуть, не вдасться його догнати, надто вже далеко він встиг забратися. І відлупцювати Брауна я теж не зумів би, бо він більший за мене. Але я можу спробувати. Можу спробувати це зробити".