— Моттстаун. Он він.
Глянувши, Крістмас бачить дим на небосхилі, за непомітним поворотом. Знову виходить на вулицю, що бігла тридцять літ. На ній, мощеній, треба швидко ходити. Описала коло, а Крістмас і досі в ньому. Хоча за останні сім днів не була встелена бруківкою, а однак він зайшов далі, ніж за всі тридцять років. Проте дотепер не вибрався з кола. "І все-таки за ці сім днів я сягнув далі, ніж за всі тридцять літ, — думає він. — Але так і не збагнув цього кола моїх вчинків, яких уже не виправиш, не вирвався з нього". Спокійно снується думка, Крістмас сидить на козлах, а перед ним — обперті до передка черевики, чорні шкарбуни, що тхнуть негром, мітка на щиколотках, точна незнищенна міра чорного припливу, що повзе від стоп по ногах. Так підповзає смерть.
Розділ 15
У Моттстауні, де тої п'ятниці зловили Крістмаса, проживало подружжя на прізвище Гайнз. Ці старі люди мешкали в будиночку з верандою по сусідству з неграми. Як і на що жили — цього місто не знало. Ледарювали й животіли у бруді й злиднях. Гайнз, як знали городяни, за останні двадцять п'ять років не мав постійної роботи.
Ця сім'я переїхала до Моттстауна тридцять років тому. Одного дня сусіди побачили Гайнзову жінку в будиночку, й відтоді ці двоє там і жили, причому перші п'ять років чоловік бував вдома тільки раз на місяць, у суботу й неділю. Скоро стало відомо, що він обіймає якусь посаду в Мемфісі. Яку саме — ніхто не знав, бо вже тоді він був потайний. На вигляд йому можна було дати і тридцять п'ять, і п'ятдесят років, в очах світилося щось таке холодне, несамовито фанатичне й мало не божевільне, що ніяк було цікавитися та випитувати. Місто вважало цього чоловіка й жінку трохи схибленими. Відлюдькуваті, сірі, дрібніші, ніж звичайні люди, вони, здавалося, належать до іншої раси. Коли Гайнз остаточно осів у Моттстауні й став разом із жінкою мешкати у своєму будиночку, його років п'ять чи шість наймали на різні принагідні роботи, що були йому до снаги. Але кінець кінцем він і те занехав. Місто спершу дивувалося, з чого буде жити це подружжя, та зрештою забуло й думати про це. Достоту так само, як згодом, дізнавшись про ще одну річ, подивувалось якийсь час та й забуло. Стало відомо, що Гайнз ходить пішки по округу й служить у негритянських церквах, а час від часу негритянки заходять із чорного ходу до його оселі, несучи, очевидно, якісь харчі, й виходять із порожніми руками. Чи то забуло місто, чи то пробачило недошкульному старому те, за що зацькувало б молодого. Сказало лишень: "Це схибленці. Схибнулися на чорношкірих. Мабуть, вони янкі", — і дало спокій. А може, пробачило не так Гайнзову самопосвяту справі спасіння негритянських душ, як свою байдужість до того, що негри вділяють милостиню білим. Що ж, така вже благодатна риса розуму — відкидати й забувати те, з чим відмовляється примиритися совість.
Отож двадцять п'ять років літня пара не мала видимих засобів до існування, а все місто закривало очі на негритянок і на загорнуті миски та каструлі, хай навіть декотрі з цих мисок та каструль, цілком вірогідно, походили з кухонь білих людей, де варили ці чорношкірі благодійниці. Либонь, і це пояснювалося забутливістю розуму. Так чи сяк, а місто ні на що не зважало, і ось уже чверть століття подружжя жило на затхлому болоті своєї самотності, немовби пара мускусних биків, що приблудили сюди з Північного полюса, або ж дві безпритульні запізнілі тварини з дольодовикових часів.
Жінку майже ніколи не бачили, натомість чоловік — знали його як дядечка Дока — був завсідник на майдані. Брудний стариганчик, на обличчі якого можна було ще пізнати колишню чи то хоробрість, чи то нестямність. Чи то ясновидець, чи то неприторенний самолюб — без комірця, в заяложеній джинсовій одежинці, з важким, власноруч змайстрованим із деревини гікорі ціпком, ручка якого відполірувалася до горіхової темноти й скляної гладкості. Спочатку, маючи посаду в Мемфісі, під час своїх щомісячних відвідин він трохи розказував про себе, і то не тільки із самовпевненістю незалежної людини, але й з бундючністю, неначебто свого часу, причому не так давно, він був чимсь більшим, аніж просто собі незалежний чоловік. Не відчувалося, що це невдаха. Мав упевненість чоловіка, що колись начальникував, а потім змінив своє життя — добровільно, з причини, яка, на його думку, не підлягає обговоренню й недоступна розумінню. Але ці оповідки про себе й свою діяльність, хай навіть на перший погляд і зв'язні, звучали безглуздо. Тому вже тоді вважали, що він трохи несповна розуму. І не те щоб здавалося, ніби він оповідає одне, аби приховати інше. Річ у тому, що його слова й мова, як на слухачів, не вміщалися в рамки, поза які звичайній людині не годиться виходити. Бувало, городяни подумували, що він колишній священик. Про Мемфіс говорив туманно й пишномовно, що в цьому місті він, мовляв, посідав якийсь важливий, хоча досі й не чітко окреслений, пост у муніципальній установі. "Еге ж бо, — зубоскалили за його плечима моттстаунці, — там він був начальник на залізниці. Стояв ото з червоним прапорцем на переїзді, коли потяг надходив". Або ж: "То великий газетяр. Збирає газети з-під лавок у парку". Не казали йому такого у вічі — ні найбільші сміливці, ані ті, що ладні за всяку ціну вважатися гострословами.
А тоді він чи то кинув, чи то втратив роботу в Мемфісі. Якось у суботу приїхав додому, а в понеділок нікуди не поїхав. Відтоді він цілими днями байдикував на майдані в середмісті, неговіркий, брудний, з несамовитим, погрозливим виразом очей, котрий сприймали як ознаку божевілля. Ця задавнена лють — як дух, як запах; ця безглузда фанатичність — як напівспопелілий, майже вигаслий жар, а колись вона складалася на чверть із гарячої переконаності й на три чверті з кулачної відваги. Отож городяни не дуже-то здивувалися, довідавшись, що він мандрує по окрузі, переважно пішки, й проповідує в негритянських церквах. Не здивувалися й тоді, коли стало відомо, про що йдеться в цих казаннях. Цей білий чоловік, майже цілковито залежний від щедрот і милостині негрів, ходив самотою по далеких негритянських церквах, переривав там відправи, сходив на амвон і різким мертвотним голосом, деколи й непристойно лаючись, завзято проповідував покору перед усякою шкірою, світлішою, ніж у цих парафіян, проповідував перевагу білої раси, виставляючи себе — бузувірський неусвідомлений парадокс — її зразковим представником. Негри вважали Гайнза юродивим, якого позначив такою печаттю сам Бог, а то й дав до Себе доторкнутися. Мабуть, не дуже дослуховувалися до нього, бо небагато розуміли з того, що виголошує. Ймовірно, мали його за самого Бога, адже Бог теж білошкірий і Його вчинки теж не цілком зрозумілі.